|
Вона завжди була загадкова .З перших і до останніх днів. То бігла від тебе, то поверталась.
Поверталась сумна, виснажена і «знову» закохана. А ти пробачав. Чомусь терпів її подорожі у середину себе. Плекав надії з кожною наступною, що це вже точно «остання». Вони ж бо боліли тебе. Без неї не хотілось зустрічати ранки. Без неї Моцарт грав сумніше. Шкіра на руках ставала грубою без ніжних доторків її тендітних рученят, а губи блідішими . І все навколо ніби потішалось :«Ось бачиш, ти не вартий її кохання. Звісно, якщо вона вміє кохати.». А ти чекав, стиснувши зуби. Такого впертого мама народила 30 років тому.
Одного разу, обідаючи, вкусився за язик. Не думав про картоплю з м’ясом, а про її стегна і родимки на спині. Що тільки тоді в голову не лізло…
А вона повернулась. Прийшла собі, сіла на крісло перед тобою.
Не пояснила нічого. Тільки запитала щось там за муку , і взялась готувати вареники з сиром. А може, тобі було вже не до неї? Може нарешті забув її, чи…чи намагався викинути з голови? Та кого тут брехати, якщо кожного вечора молився не за себе, а за неї.
Вона ніколи не бачила потреби пояснювати чому йшла, чому приходила. Однієї лише присутності її було достатньо щоб зрозуміти і пробачити.
І от її знову не стало. Неочікувано, посеред ночі. Забрала з речей лише одну стару книгу, з якою засинала. Залишила навіть свого кота, що дуже бісив тебе. Але не про це зараз.Того дня ти побачив на холодильнику записку із написом: «Пішла, люблю, не чекай».
Чортівня тай годі…
Відтоді пройшло більше трьох років, а її речі досі залишались у твоїй квартирі, її кіт досі линяв на твоєму дивані, її запах досі наповнював дім. Ти змінив роботу, стрижку ,машину, дві секретарки, паркет в кухні, кредит. Навчився готувати, читати мудрі книги звечора, прокидатись без будильника. І найбільшою несподіванкою міг би бути хіба дзвінок у двері від сусіда поверхом нижче, якого ти вчора затопив.
От і живучи так від зарплати до зарплати, від понеділка до понеділка, від газети до газети поступово зневірювався. Колеги не раз казали : «Та піди кудись, відірвись, подружку знайди собі врешті решт»,- і за спиною додавали : «Вона ж не повернеться». Я не знаю чи ти вірив ,чи надіявся ,але напевно тільки через це продовжував існувати.
Пройшов ще рік. Домашня бібліотека стала більшою аніж в старої
сусідки , якій під 90 вже…
От сидиш ти такий за книгою Чехова , п’єш зелений чай (вона завжди стверджувала, що він корисний, а ти не міг терпіти його смаку) і гладиш котяру, що вже став практично сліпим через свою старість. І тут дзвінок у двері. Піднявши брови у здивування йдеш на звук щоб перевірити що це може бути. Годинник пробив північ ,ти спантеличений відкрив двері.
Це був кур’єр:
- Доброго вечора! Ви Бойчук?
- Ну я, - відповів.
- Розпишіться, вам посилка.
- О такій порі?
- Вона особлива. Розпишіться.
Нічого не залишалось, як намалювати кілька закарлюк, що символізували твій підпис, і взявши коробочку, піти до кота на кухню.
По тв йшли пізні новини, під вікном компанія підлітків сміялась голосніше за репортерку, у ванні ледь чутно протікав кран. Ти відкрив коробку. Це була книга Артура Голді «Мемуари гейші».
У ній стояла закладка. За звичкою відкрив одразу там, де було вказано.. Тремтячими пальцями проводячи по виділених блакитним маркером буквах читав : «Неможливо втекти від того, що в середині нас» і прикріплена записка : ( ЇЇ почерк!!)
« Любий, я знаю, ти чекав. 24.06 зустрічай на вокзалі.
Я знову ..і востаннє повертаюсь.»
Ти мав це передбачити.
(З перших і до останніх днів .Вона завжди була загадковою.)
ID:
610447
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.09.2015 20:24:55
© дата внесення змiн: 30.09.2015 20:24:55
автор: Юлія Антоняк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Твір просто чудовий! 
Прочитала на одному подиху 
