Живу, як треба, як писала доля.
Чому ж не в силі ми її переписать?
Ти не для мене створений, на рани солі
вже досить сипати. Пора лягати спать.
І знов сама, і місяць за вікном так тьмяно світить,
немов печаллю огортає світ в вуаль.
За що мені ці сни, за що мені ці сині стіни?
За що не мій ти, і за що тоді я не твоя?
Не мій сон і не моя уява,
Ти найреальніший з усіх реалій на землі.
Ти справжній, і на смак тебе я куштувала.
Я відчуваю, не дарма ти посланий мені.
Жадаю я тебе хоч раз в житті іще тебе відчути,
і в очі зазирнути, і довіритись тобі.
Ніколи і нікому слів таких не говорити
не побажаю я, вони немов смертельний грім.
Хоч розумію, що потрібно вчитися без тебе жити,
бо із тобою майбуття у мене вже нема.
Але як важко це всерйоз мені зробити,
так важко розірвати ці кайдани, цю печаль.
Здавалося б, потрібно просто припинити
відповідати на послання послані мені.
Ти ж робиш перші кроки, ти продовжуєш дурити,
ти спокушаєш далі спричиняти гріх.
Благаю, припини, забудь мене, пусти по вітру,
Спали мене, немов рядки написані торік.
Вони не актуальні вже, у них вже термін вийшов.
Цим можна отруїтись, тож не роби поспішних дій.
Дозволь мені самій творити власну долю.
Дозволь самій обрати сенс свого життя.
Дозволь мені радіти, жити, знати насолоду,
бо поки ти в мені, тому не вільна я
