(Харитя – матері)
Ой уже ж піч наша горить
та й палає, піч невситима
челюсті роззявляє,
вогонь викидає:
стіни в хаті у нас чорні,
лиця попелом вкриті,
пальчики в малої Хариті обвуглені.
Та й устань же, матінко моя,
зі смертної постелі, встань!
Закрий мені піч,
вогонь водою холодною загаси,
малу Харитю до себе пригорни.
Встань же, моя матінко, рано, встань –
жати ниву велику не ходи, ні, не йди.
На великій ниві колосся чорне –
вуса в нього залізні,
стебло корчаве,
зерня порожнє.
Ой, не зерня то, не жито вродилось –
мертві голови в колосі проявились.
Очі їхні глибоке ямище,
носи їхні провалля бездонне
лиця їхні як віск
зуби – ікла вовчі.
Як підеш, матінко, в поле ниву жать –
звороту тобі довік не знать.
Ліпше в печі горіти,
ніж залізну ниву снопами городити.
