Як важливо щоб люди тебе розуміли,
І мовчання твоє не сприймали в штики,
Бо, колись, помовчати захочеш таки,
А... у тебе летять прокурарені стріли.
І душа, як великий та дивний їжак,
У якого голки не такі як у інших,
Ти не хочеш терпіти ті постріли більше,
Бо вже надто багато подібних відзнак.
І ідеш тоді геть, переповнена болем,
Оглядатися більше немає причин
І, ніхто зупинити не зможе нічим,
Бо та біль, вочевидь, не пройде вже ніколи...
Хай летять оті стріли у крила. Напевно
Їх пускають все ті, що стріляти лиш вміють.
Але біль, що в душі... Він завжди не даремний...
І обскубані крила боліти не сміють...
Я заберу ті стріли, розпалю багаття,
Щоб душі моїй трішечки в спеку зігрітись...
Я одна. А стріляючих дуже багато,
Я спиною... Щоб поглядом з Вами не стрітись...
Патара відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...це тому, що ти, Любонько, дуже вразлива! Зараз пропишу тобі знеболювальне! Чи так тобі потрібні ті, з повними колчанами прокурарених стріл? Це природній відбір, всього навсього! Поруч залишаються тількі ті, з якими є про що помовчати! Хіба це не прекрасно? Одже, висмикуємо отруйні стріли - і їжачок перетворюється на пухнасту ласку!
Патара відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А можна, замість знеболювального Ваші вірші, Світланко?..
Бо, колись, помовчати захочеш таки,
А... у тебе летять прокурарені стріли. іноді людині хочеться помовчати...хочеться усамітнення...а друзі не завжди правильно розуміють твою мовчанку...як Ви зараз праві,Любо
Патара відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00