Страждало так знесилене кохання,
Що сльози випускало навмання,
І в горі цьому гірко утопало,
Адже гадало, є лише вона.
І вірило у все що було в серці,
Згадавши дуже сильно заболить,
Вона просто закрила в нього дверці,
І швидко без причини убіжить.
Й забуде спогади ті незабутні,
Котрі він полишає у собі,
Вона була частиночка кохання,
Те щастя що таїлося в душі.
І мало би закінчитись щасливо,
Історія кохання і буття,
Адже у них була ось та надія,
І мрія для подружнього життя.
Життя що обірвалося так миттю,
Цього таки лиш хтось так забажав,
А він просто надіявся і вірив,
Він просто до останнього кохав.
І часто споглядаючи світлини,
У погляді явилася сльоза,
Що щоки буде борознити,
Й нагадувати те йому життя.
І більше так знущатись над коханням,
Що тишком затаїлося в душі,
На фото де були вони щасливі,
Кохані й неповторні у житті.
А.А. Отченко
