коло самотнього сонця розірване,
гине у тому, що ти лишила від неба,
і божою кісткою ніч ударяє себе об землю –
в останній і невловимий раз.
в мене дощить твоїм мовчанням - і я ловлю
його чорне листя
спомином про твою душу,
про ту, що не скінчиться під снігом моєї.
летить і старіє темрявою твоє слово -
камінь у вітрові груди -
віддає останнє.
мій спокій прозоріє далеким й незламним,
незважаючи, що ніч навіки.
колами твоїх рук, причетних,
котяться нові дні.
