Тарабанив дощ по підвіконню
І гірко плакало вікно.
Лежала пам'ять на долоні
У спогадах писалось полотно.
І до себе все більше манять,
Шедеври неповторної краси,
Туди далеко, де в густім тумані
Дитячі залишилися часи.
На фото ми однаково одіті,
Стоїм шикуючись у ряд,
Маленькі крихти-діти
В великій школі-інтернат.
Ми вже тоді ділить уміли,
Одну цукерочку на всіх
І стусани уже терпіли,
За наш простий, дитячий сміх.
Ми змалку уже знали,
Як одному за всіх стоять.
Й гуртом одного виручали,
"Домашнім" цього не пізнать.
Де ж ви сестри, братики-соколи,
Може перетнуться наші ще шляхи.
Можливо наші схожі долі,
Можливо в нас однакові гріхи.
Дивлюсь на вас, ви вже усі дорослі,
До болю в серці, дорога моя сім'я.
Десь по життю, немов гриби в порослі,
Ти поросла, чужа рідня моя.
