З дотиком фарби вії, мов ті струни,
Співали гучно пісеньку весни,
Нігті відбивали промені, що сонце залишало,
А з наступним рухом ніжної руки
Вітер овівав морозні кручі,
Несучи тепло де раньш сніги були.
В волосся чорне підсніжники вплітались,
А барвисті вічі, в яких світанок грав,
Перед собою в дзеркалі кохались
І на ім'я Франческа завше відкликались.
Дочка Мінервина, що не знала мами,
Гляділа ніжно на безперечний силует,
Що дзеркало їй з радістю давало,
Що заздрило йому споконвіків.
Та глянувши своєму образу у вічі,
Які моря томили спекою та променями ніч,
Вона убила образ свій, який роками
Складався в єдине й безперечне ціле
З шматків чужого неба і свого.
Вуста ввібрали барви світу,
А ніжні очі осушили ніч,
Альпійський холод оморозив серце
І дзеркало розпалось вмить мов мертве.
Франческа глянула в шматочки скла, що було раніш цілим,
Однак, побачити колишнього більш не могла:
Разом із дзеркалом її краса померла,
Разом із дзеркалом померла і вона.
