Їдеш у поїзді, в автомобілі,
Або гуляєш, хильнувши винця, —
У сьогоденнім автодостобіссі
Важко пройти по життю до кінця.
Ось вам аварія: в Замоскворіччі
Везли ховати одного утрьох, —
Всі, і водій, заробили каліцтва,
Тільки не той, кого вклали у гроб.
Баби за наймом ридали крізь зуби,
Диякон — і той верхні ноти не брав,
Голосно мідні фальшивили труби, —
Тільки, котрий у труні — не брехав.
Давній начальник — таємний розбійник —
В лоб цілував і гидливо плював,
Всі доторкнулись, — лиш скромний покійник
Жодного так і не поцілував.
Та вдарив грім — що тут можна зробити,
Сили природи не люблять промов, —
Всі утекли під дахи і під плити, —
Тільки покійник не втік стрімголов.
Що йому дощ — з ним нічого не буде, —
Ось гартування не те у живих.
Ну, а мерці, у минулому — люди, —
Люди сміливі, куди нам до них.
Як не спіши тебе випереджає
Цятка на лобі — липучий ярлик —
В світі оцьому загрози немає
Тільки для тих, хто в дубовий гріб ліг.
Можна в загальний, а можна в окремий —
Мертвих не мучить квартирний комфорт, —
Ось молодець, оцей самий — померлий —
Не вимагає надмірних турбот.
В царстві пітьми — товаристві тім строгім —
Повна безпека, немає тривог, —
Ну, а у нас — всі ми ходим під богом,
Тільки, котрим у труні — хоч би що.
Докір луна: “Він покійників славить!”
Ні, я в образі на доленьку злу:
Нас усіх хтось коли-небудь задавить, —
Виняток — ті, що лягли у труну.
Текст оригіналу - http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=5177
