"Любити дитину потрібно так, щоб вона цього не знала"
(одна із тез педагогічних порад батькам)
Хотілося бути мудрою
і не виливати своє щастя
кухлями солодкої до нудоти
Словесної води...
Сміялись очі, а в посмішці
було стільки втіхи:"Моя донечка
найкраща"
Щеміло серце, коли заздрісний вітер
доносив: яка ж вона чарівна...
Стільки невідомого і прекрасного...
...Щоб не наврочили...
Пробивалось кропивою:
"Така, як усі...дівчинка ж.."
Але серце , здається, зупинялось,
Коли погляд сканував
рідний до безмежності образ
чи то серед інших дітей,
чи за улюбленими заняттями...
Перша донечка ...
Мама вчиться бути мамою...
А якийсь невідомий писар
вів свій щоденник пам'яті,
куди вписував чи просто карбував
незначні моменти, які мимоволі
з'являються в уяві,
лише думка зупиниться
на заповітному Острові Спокою-
о́бразі донечки...
Що відчувала вона...
Острів Маминої душі видавався їй
мертвою пустелею
чи був неприступнм гірським хребтом...
зорі мовчать...
бо хіба їм втямки неймовірна
сила притягання, що не має
протидії: сила взаємної любові,
якою дитина і мама пов'язані навік...
І якщо раптом думка маминої душі
не може знайти свій Острів Спокою
за сивими туманами,
за незримими стінами,
вона завжди буде прямувати
до того чарівного маяка,
який світить лиш їй...
не зупиниться, не втомиться,
не перехоче...
поки душа жива...
Написано ДУЖЕ ГАРНО!
Відносно ж поради батькам... Моя мама ніколи мене не хвалила, і я ладна була із себе вистрибнути, лише б почути слово похвали. Мені по цей день не вистачає цього. Дітей треба хвалити, або подавати їм знаки схвалення серцем, очима, лагідною рукою.
zazemlena відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І я про те...Треба...Такі були у нас педагоги...я і хвалила, і лаяла, як усі...але зараз би робила це по-іншому
