1
Про Вітчизну хочу говорити,
Щоб від щастя голос мій тремтів,
Щоби кожен трепетно хотів
Назву цю при інших повторити.
Ця , ймовірно, істина не нова:
Хай сильніше інших забринять
Та у Всесвіт іскрами летять
Звуки цього витонченого слова!
Чи ж збагнули край цей неофіти?-
Велич руху в просторі доріг
Осягти я розумом не зміг,
Та бажаю серцем зрозуміти.
Дивні наші нація й країна,
Що пускала сотнями століть
У Європі корені та віть,
Її ім*я – вільна Україна.
2
Вимовляти буду неодмінно,
Так мені душа моя велить:
Хай же з вуст у кожного звучить
Тільки гордо слово Україна.
Щоб завжди задіяні ліквіди
В нашім чеснім імені були,
Щоб дружить і вчитися ішли
Лиш до нас привітливі сусіди;
Щоб француз, англієць , єгиптянин
Паспорт мій в оточенні крутих
Шанобливо брали – раз до них
Завітав великий громадянин;
Щоб почувши гімну перші звуки,
Щоб впізнавши стягу кольори,
Всі присутні з честю догори
Піднімали голови ті руки;
Щоби наші легені і груди
На свободі дихали життям,
Щоб спізнать змогли хоча б на грам
І народи суть свою , і люди.
Не боюся висловів нітрохи:
Щоб народ хоч трішки мій прозрів,
За собою б інших він повів
В авангарді бурної епохи.
3
На весь голос скажу неодмінно,
Щоб почув оточуючий світ:
Впродовж тих , що визначено, літ
Я любити буду Україну!
Їй ганьбу і славу колисати
І дідів і прадідів моїх,
А тому вона є серед всіх
Щонайкраща рідна моя мати.
Обдивлюсь – і бачу серед саду,
серед цвіту вишень і калин,
Як спішить світанком юний син
До красуні з гроном винограду.
Жінка пестить ніжно колосочки,
Поправляє райдужні стрічки
Між троянд , що зібрані в пучки ,
На строкатій вишивці сорочки.
Йде вона і голосно співає
Поміж хвиль розбуджених пшениць…
Від тепла зворушених зіниць
Лан у фарбах й звуках оживає.
Бачить тонко добрими очима,
Як життя оновлює вода…
І встає зірниця молода
Ясним сяйвом в неї за плечима.
4
Кожен день настирливо й сумлінно
Буду всім я твердити стократ:
Чи ж знайдете ще ви десь дівчат
Красивіших тих , що в Україні?
І були раніш вони , і нині
Миловидні , ніжні , чарівні,
Поруч з цим турботливо – земні,
Незамінні в хаті господині.
Навіть в дні незлагоди та скрути
В них усе від щирої душі :
Лиш скоштуйте печиво й борщі –
Вам ніколи смаку не забути!
Матері дбайливі для дитини,
А для нас , мов книги сторінки:
Інтересні , пристрасні жінки
Та цнотливо – віддані дружини.
Пояснити все це якось важко :
Де ж беруть енергії запас,
Щоб тягнути вперто повсякчас
Виробництва й побуту упряжку?
В цих словах немає святотатства:
То ж, старі даруйте буркуни,
У суспільстві нашому вони
Щонайбільші цінність і багатство!
5
Ми вузлами зв*язані в єдине,
Наче небо й білі журавлі –
Тіло й дух мій з клаптиком землі
Все життя – від вдиху до спочину.
Збіг обставин так , було , складався
На шляхах , що інколи один
Я в краях далеких самотин
Сиротою круглим залишався.
І тоді від спогадів ночами
Снились роси срібні й білий цвіт,
Наш подільський вкраплений граніт
Та ріка за білими хатами;
Рушники на покуті й узори,
Переливи музики гаїв,
Снились очі мамині з – під брів…
Я здригавсь , шукаючи опори.
Сум та біль лягав тоді на плечі,
А печаль точила , наче тля –
Рідний край не бачив я здаля,
То ж уста кусав до кровотечі.
Далі мовчки падав на коліна,
Припадав щокою до слідів
І молився в сутінках без слів
Я за кращу долю України.
6
Поміж днів минулих й майбуттям
У рухливо – змінюваній масі,
У реальнім просторі і часі
Спалах є ,що названий життям.
В тім житті любов стрічаєш й гріх,
ТО живеш з натхненням , то убого…
Я чомусь тяжію до земного,
То ж вертавсь до витоків своїх.
Коли серце рвалось на шматки
В глибині від відчаю та болю,
По світах відшукуючи волю,
Цілував подільські я грудки.
Ти була раніше і тепер
Є світанком , зіркою у полі,
Ти угорі , в радості – у долі
І кумир, і друг мій , і партнер.
Разом ми і плакали , й кохали,
Попадали вниз - злітали ввись…
То ж слов*янським іменем колись
Недарма батьки мене назвали.
Негаразди спільно нам долати,
Разом зміни зносити любі…
І тобі , лиш дякую тобі
Я за все , що маю й буду мати!
7
Чужина багата, та не рідна –
Ти , мов прищ , у неї на губі…
То ж, не стільки , певен , я тобі ,
Скільки ти для мене необхідна.
Десь на схилах затишних дібров
Лиш побачу китиці калини –
У клітині кожній Батьківщини
Завирує поклик вічний знов.
Голубому й срібно – золотому
Кольорам у нас нема кінця :
Від Дністра та Сяну до Дінця
Небо й хліб даруємо любому.
Хай згорю від скорого горіння –
Перетворюсь в світло і тепло…
Та тоді напровесні стебло
З грунту ще раз випустить коріння.
А в жнива опісля неодмінно
Серед рівних вголос – не потай –
З спадкоємців хтось таки бодай
Скаже гордо слово Україна!
ID:
541480
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.12.2014 22:16:58
© дата внесення змiн: 05.12.2014 17:40:44
автор: plomin
Вкажіть причину вашої скарги
|
