|
Ех, чудовий день. Сонечко світить. Проходжу поряд старого дідуся, а на очах у нього чомусь мерехтить сльоза.
- Дідусю, а чому ви такий засмучений, сьогодні ж свято, – спитала я.
- Свято, а в душі досі болить, - відповів він.
- Війна, так вона скінчилась вже давно, - підбадьорюючи сказала я.
- Скінчилась, а серце пам’ятає, - з відчаю промовив він.
- А ви все-одно посміхайтесь, ви живіть, - з усмішкою сказала я.
- Я живу…та ніби в тумані. Закрию очі і бачу страх людей, плач дітей… але тобі не треба таке чути, ти ще молода, тобі ще жити й жити…,- з тихою посмішкою промовив дідусь.
- Дивіться які у вас гарні медалі, ви герой, - з посмішкою сказала я.
- Герой ? Ніхто не пам’ятає, як тяжко діставалась перемога,- з сумом промовив він.
- Ні, вас пам’ятають, на свята запрошують, - все приводила аргументи я.
- Ну, все годі про сумне. Вже нічого не повернути, - обпершись на палицю промовив старий.
Я тихо посміхнулась йому і пішла далі. А на душі так неприємно стало. Все не могла зрозуміти. Він герой війни. Він герой, а так сумно говорить.
Час минає, проходить. Та я досі пам’ятаю його сумне лице. Я проходила крізь вулички, квартали, минали дні, проходили години. Та що я думаю, мені лише шістнадцять. Цей світ, мені ще багато чого треба відчути, почути, побачити.
Пройшовши крізь дерева я побачила дідуся, мого знайомого дідуся. Він стояв у черзі за хлібом. Його старе лице, зморшки, засмучені зелені очі, бідні від роботи руки.
Я стояла мов закам’яніла. Ну ось підійшла його черга, він вийняв з кишені кілька копійок і тремтячі віддав продавщиці, а вона суворо подивившись на нього відповіла:
- Не вистачає старий. У тебе тільки гривня, а треба ще дві.
Він опустивши голову почав в кишені гроші шукати, та не знайшов.
- Старий, ти ще довго. Якщо не вистачає то відійди, ти що не бачиш, яка в мене черга, - промовила жінка.
І від слів цих, в мене серце заболіло. Я почала шукати по кишенях, чи гроші часом не лежать.
Знайшла, знайшла декілька паперових купюр. Швидкими темпами я підійшла до магазину.
- Ось тримайте. Я сподіваюсь вистачає, - суворо до продавщиці промовила я.
- На тримай. Понаходили тут, - незадоволено промовила вона.
Коли ми відійшли я протягнула йому хлібину. У нього на очах з’явились сльози.
- Ось тримайте, - з посмішкою сказала я.
- Спасибі доню, - крізь сльози сказав він.
З карману він витягнув цукерку і тремтячи руками віддав мені. Я дивилась на нього, і в його очах виднівся сум. Хіба забули, хіба можна забути героя.
- А чому ви ходите самі в магазин,а де ваші діти ? - спитала я.
- Та, вони ж на роботі, а я ось вирішив в магазин сходити,- відповів він.
- Діду, це ж не правда, - подивившись в очі сказала я.
- Ні, не правда. Але, так краще. Я не хочу бути жалісним у твоїх очах, - промовив він.
- Ви не жалкий. Ви Герой, - промовила я.
- Герой, герой, який за останні гроші навіть хліба не може купити, - закривши лице руками промовив він.
- А діти ? – спитала я.
- Немає, немає. Німці вбили моїх дівчат, - похиливши голову вниз промовив він.
- І ви самі. Вам пенсії не вистачає ? – спитала я.
- Та я ж старий. Вся пенсія на ліки, на квартиру йде, - відповів дідусь.
- А ви медалі продайте, - тихо сказала я.
- Честь не продається, - дивлячись в очі промовив старий.
- Але…- я все хотіла сказати.
- З голоду помирати булу, та честь не продам, - відповів старий.
Подивившись в очі, він попрямував кудись. Я стояла непорушно. А в голові все вертілися слова : «Честь не продається».
Пройшов вже місяць. Я ходила вулицями і все шукала його. Згадавши, що він сидів біла одного з будинків я попрямувала туди, сподіваючись, що побачу його. Але його не було. Там сиділа бабуся. Я спитала чи не бачила вона такого милого дідуся з палицею.
- А так це ж Іван Михайлович, - промовила бабуся.
- А де мені його знайти, - спитала я.
- Донечко, а він…- все хотіла сказати вона.
- Ні, цього не може бути, - я все не вірила.
- Так він помер, йому погано стало. Вже як два тижні поховали, - відповіла вона.
Серце тремтіло. Як таке могло статися. Ні,ні. Я попрямувала далі, кудись…
- Донечко стій, це він тобі напевно хотів передати, - сказала бабуся.
- Передати ? – перепитала я.
- Так, він сказав, якщо його буде шукати дівчина, то я повинна їй передати, - промовила бабуся.
Вона щось шукала по кишенях. Витягнула якусь замотану хустинку і простягла її до мене.
- Спасибі, - промовила від несподіванки я.
Я не могла зрозуміти навіщо він мені її передав. Я розгорнула її. Цукерка і… медаль.
Сльози текли по щоці. Це його честь… Я повернулась до бабусі.
- А де його поховали, - крізь сльози спитала я.
- На місцевому кладовищі, ти не пропустиш. Там стоїть дерев’яний хрест. Ти не пропустиш, - відповіла вона.
В мене тремтіли руки. Я бігла крізь вулички, сади. Ось, дійшла, проходжу біля могил. Все очима шукаю могилку, ту могилку з дерев’яним хрестом. Та не можу, не можу знайти. Сльози затуманюють очі.
Я вже годину шукаю, але не можу знайти. Вже повертаюсь і хочу піти. Та ось, хрест, з дерева хрест. Якісь роки 1920-2012рр.
Помер. Невже немає. А в руках я все тримаю медаль. Я збережу, я збережу вашу честь і не віддам, нікому не віддам. Я схиляюсь до могилки і кладу цукерку.
- Спіть спокійно. Ви прожили життя гідно. Ви Герой і ним залишитесь навіки, - тихо промовила я.
Тихо. Зовсім тихо. Дорога, я йду по дорозі. Честь не продається…
ID:
519792
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.08.2014 07:32:21
© дата внесення змiн: 27.08.2014 07:36:17
автор: Elen_vesna
Вкажіть причину вашої скарги
|
