Мандруючи по незбагненним далям,
Уже і не рахуючи світи,
Щораз міняв дороги, магістралі,
Безжально - не спиняючи ходи.
Забувши всі надії й сподівання,
Відкинувши весь накип щирих слів,
Прощав людей за їх глухі благання,
Мирився, довго терплячи їх гнів.
Він добре знав за що його любили,
І добре знав: ненавидять - за те ж.
Але в руках його не було сили,
Тримати те, що вже не має меж.
Він ніс з собою всі свої страждання,
Котрі ні з ким ділити не хотів,
Він знав - вони не перші й не останні,
І все ж він якось дивно їх любив.
Життєві шрами - то брати по духу,
Потертий одяг - не ознака бід,
І все його яство жадає руку,
Яка могла би, та, на жаль, не топить лід.
То скільки уже пройдено реалій?
Ніхто б йому, напевно, не сказав,
А щось всередині жене все далі й далі,
І ця глава - початок нових глав.
