Чорна хмара замість красивого весняного краєвиду з подвір'я дідуся і бабусі. Темно-сіре марево вінчає щойно роззеленівші поля, верхівки верб вздовж безкінечної до горизонту Сріблянки, дахи різнокольорових сільських хатин, древню, як світ, неасфальтовану, покриту потом віків дорогу вздовж полів. Неба нема. Його зжерло чорно-сіре ніщо і перетравлює золотими блискавками. Відуваю, як щось холодне взяло мене за руку:
- Діду, ти? - болотяно-зелена сорочка; чорні штани вимазані посірівшою землею, з мокрими від роси халошами. І солом'яний капелюх, ніби більший від худенького низенького власника, з широченними полями, на яких дрімають вічним сном віщі думи. - Що це за хмари?-мій голос звучить як в дитинстві з вічно юною надією почути нову правду.
-Це війна!
-А це сон! -мій голос звучить як зараз, без пестливо-пискливих інтонацій. І ти помер. Чому береш мене за руку? Це поганий знак!
Мене захвачує сон. Війна! Треба сім'ю попередити і сховати від танків. Забігаю в сіни, кажу чітко і голосно:?
-Війна! - але мої слова нікого не дивують. Танки на горизонті, це 5-8 кілометрів від нас. Без паніки. Сховаємося у льоху. Чоловіки облаштовують його всередині, поки жінки пакують одяг, перини, їжу.
Мама чомусь радіє:
- От Путлєр і показав світу своє обличчя! Танками на мирних беззбройних людей, селян!- я вирішила,що мама зійшла з глузду від горя, тож придушила в собі гіркою думкою слова:"Да плювала я в те справжє лице, як на нас плюнув весь світ!"
Я бігаю боса по калюжах і бруду. Син роздягнений, всі роздягнені, я гола. Швидко приношу якісь речі.
-Мамо, одягни мене.
- Здоровий, сам вдягайся і іди в льох,-поглядом говорю сестрі, щоб вона сама одяглася, забрала перевдяганку і відвела малого в погріб. У дворі зібралося повно молодих хлопців дизертирів. Я кричу на маму:
- Оце твої призовники?
- Не кричи на мене! Їм нема чим воювать, зброї немає.
Я бігаю, кажу, що кому робити:
-Там в сараї лопати, рийте погріб, бо всі не вліземо! Кому хліб залишили? Цвілий? Хто зна скільки там сидітимемо, голод і цвілий заточе. До води докопали? В гаражі цемент!
Бабуся плаче:
- Німці як прийшли, то брали нас на руки, чукикали, цілували, давали цукерки в обгортках, у нас тоді ще тих обгорток не було. А це свої на старих і дітей танками!
Так, на нас Путін не економить, винищує жортоко, з муками,як справжній кровавий вояка. Не пошкодував затрат на танки, на зарплату солдатам. А міг би просто атомом прижарить, гуманно, щоб не знали і довго не кровоточили. Так, гляну що там в світі робиться, планшет в літній кухні був. Та-а-ак! Хто украв мій планшет? Дизертири нагнули голови від моєї лайки, але ніхто не зізнався. Беру свій старенький телефон в карман, може знадобиться як ліхтарик.
Коли дивлюся, аж хмара уже поряд і танк наводить дуло на наш будинок.
- Всі в погріб! - кричу так, що аж горло заболіло. Дивлюся: жінки в погребі, сестра пригортає мого синочка. Хтось з дизертирів питає:
-Чим двері підіпремо?
-Тобою!
Вибух. Такий довгожданний і такий неочікуваний. Дідусь упав. В погребі повно води, і його старе неіснуюче тіло плюхнуло в воду. Дизертири:
-Не пий воду!
-Чого?
-Я вип'ю! Гг!
...Куди ніч, туди й сон-шепочуть губи. Я підірвалася з ліжка бігти до мами і папи посерединку, як завжди після страшного сну. Кімната не моя дитяча. Де мама і папа? Замість дитячої паніки охоплює холодом розуму. Поряд спить мій син. Я повинна бути сильною. Помолитися? Що я скажу Богу серед ночі? Хай спить.
Куди ніч-туди й сон. І вперше в житті я задумалася: а куди піде ця ніч з моїм сном? В Америку, природньо. В Америку, логічно. Правда ж піде? І чому в дитинстві я не думала куди ніч ходить з моїми кошмарами? Може тоді, в мирному дитинстві, у війнах з горобцями, воно не треба було думати, га?
Куди ніч, туди й сон!
ID:
487400
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.03.2014 05:50:07
© дата внесення змiн: 22.03.2014 05:50:07
автор: Angelina Wij
Вкажіть причину вашої скарги
|
