Чуєте, кохана,
дайте серце своє на долоні…
Хоч погляну на нього…
Коли вже не так,
то спросоння…
Хай
загітарять нерви у тілі
від рук похололих
твоїх –
рожевокрилою чайкою
вже відлетіли
твої спраглі губи
за межі століть
подалі від губ моїх…
Переповнений співів
стодзвінних,
броджу,
як Бетховен,
глухий!
Не чую ні тиші, ні слів…
А може, на диво озонний
в твоєму полоні
згорів?..
Став зовсім незрячим –
не гляну
ні так, ні спросоння,
як знай!..
Твоє зранене серце,
кохана,
хоч очима погладить
в тебе на долоні
вимолюю:
– Дай!...
