Ми закохуємось в жінок красивих, ми потомства бажаєм від них,
Щоб троянда красива не згасла, не вмерла ніколи,
Щоб завжди поміж нами, серед квітів зів’ялих старих,
Вже троянда нова буйно квітла у нашому домі.
Ти ж повінчаний з собою, самозакоханий нарцис
І крихти хліба жебраку не подаси рукою,
Круг тебе вимре все, засохне поле й ліс,
Ти душу божу жадоби зробив рабою.
Схаменись, ти ж той хто мав бути прикрасою світу,
Першим провісником весни і розквіту життя,
А втратив все, пішов з бутону в небуття.
Не звеселять ніколи тебе діти,
Ти одиноким став, ти втратив силу,
Ти жадобою вбив себе, живим зійшов в могилу.
Вільям Шекспір. Оригінальний текст
From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou, contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content,
And, tender churl, mak'st waste in niggarding:
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.
