Зелений-зелений ліс простягався на багато кілометрів в різні сторони. Залазиш на саме високе дерево, дивишся навкруги, всюди одна зелень зелень і нема ніде краю. Серед шелестіння дерев під поривами вітру чувся також монотонний стук сокири об дерево. Тук, тук, тук.
«Потрібно зрубати його до полудня. Потрібно вспіти до полудня» – думав Роберт вганяючи сокиру в товсте дерево. Зробивши ще паро замахів Роберт зупинився. Відклав сокиру, подивився на годинник: 10:20. Потрібно рубати швидше! Проміння сонця падали на голову Роберта від чого з нього рікою тік піт. Роберту було дуже гаряче, та зупинятись не можна! Потрібно вспіти до полудня!
Сокира з охотою входила в дерево. Тук, тук, тук.
Роберт залишив сокиру в дереві, знову глянув на годинник: 12:33.
«Не встиг?» - пролунало в голові. Роберт одразу ж звів голову догори, можливо годинник бреше, можливо ще є час! Та сонце вже сідало, тінь від дерев впала на зосереджене лице Роберта. Роб сильно вдихнув, видихнув. Сум і розчарування поглинули його душу. «Дерева, дерева – одні дерева навкруги! Потрібно звідси вибиратись! Але як? Куда іти? Що за ліс такий? Нема доріг, нема людей, нема твар…» - на останньому слові Робертові думки перервались.
Попереду почулося тихе гарчання. Роберт присів навкарачки вдивляючись. В правій руці він міцно стискав сокиру. Роб видивлявся серед дерев хижака. Було чути його дихання, тихе гарчання, та сам хижак ще не появлявся. На ліс помалу насувалася ніч. Роберт зробив пару кроків вперед і хижак показався. Скляні жовті очі вовка дивилися на Роберта. Хлопець впізнав їх. Зразу ж страх і якась незрозуміла жаль накинулась на Роберта. Хлопцю було жалко вовка, хоч він і сам не розумів чому.
Ще якийсь час він вдивлявся в очі вовка, як потім його осінило: «Вовки нападають зграями, і справжню загрозу завжди потрібно очікувати ззаду». Роберт обертаючись зразу ж замахнувся сокирою і поцілив в вовка який весь цей час тихо підкрадався ззаду і зараз хотів кинутись на Роберта і вчепитись зубами за його шию.
Зарубавши ворога Роб знов перевів погляд вперед, шукаючи скляні жовті очі посеред тіней. Та їх вже там не було. «Треба найти його!» - пролунало в голові. Роб звівся і побіг уперед.
Роберт все біг, біг, оминаючи дерева, зашпортуючись в ожинні, вилазячи на горби, спускаючись в яри, та нікого він вже більше не найшов. Дерева навкруги, все зелено-зелено. Роберт зупинився, сів, обхопив голову руками, думав. «Потрібно звідси вибратись! Потрібно вибратись!». Знову підняв голову.
На диво ця місцевість йому стала здаватись знайомою. «Точно, тут!» - в голос промовив Роб, підійшов до дерева з великим дуплом, сів біля нього на землю, між ногами почав руками рити яму. За деякий час показалась велика дерев’яна коробка. Роберт дістав її, відкрив.
Всередині лежала вже трохи поржавіла мисливська гвинтівка і пістолет. Патрони до них вже давно були вистріляні. Роберт взяв в руки гвинтівку. На хлопця ринули спогади, як він вперше ходив з нею на полювання, як вбив першого оленя що пив воду у річці, яку радість він від цього отримав. А потім, потім він заблудився, ходив полісі. А потім вовки. Злість опанувала Робертом, він витягнув коробку, кинув її об дерево. Почався дощ.
Роб сидів над ямою яку недавно вирив, краплинки дощу стікали по його волоссю і капали в утворену калюжу. Роберт замітив що щось блистить у воді. Хлопець стряхнув волоссям, придивився. Це був патрон. Патрон до пістолета який лежав у ящику. Роберта переповнило хвилювання, радість. Він швидко взяв з коробки пістолет, витягнув магазин, вставив патрон, передьоргнув затвор, а тоді помалу, з насолодою почав підводити пістолет до віска.
По всьому тілу Роберта бігали мурашки, радість переповнювала його. Здавалось, чим ближче пістолет до віска, тим Роберт ставав щасливіший. Тремтячими руками, з посмішкою на лиці Роб натиснув на спусковий гачок.
Роберт проснувся. Його все ще переповняло щастям. Мурашки все ще бігали по шкірі, а на обличчі сяяла усмішка. Роберт геть чисто не пам’ятав що йому снилось, та він здогадувався що то напевно якийсь дуже гарний сон. Роб ще трохи полежав намагаючись щось згадати, потім глянув на годинник – 11.00. «До полудня ще година, можна ще трохи поспати» - подумав Роб, перевернувся на бік і знову заснув.
Навпроти ліжка на якому спав Роберт висіло чучело голови вовка, якого він вбив на полюванні. Скляні жовті очі завжди спостерігали за сном Роба.
ID:
476996
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.02.2014 03:12:14
© дата внесення змiн: 04.02.2014 03:12:14
автор: bobr1111
Вкажіть причину вашої скарги
|
