Земля моя, полів пшениця стигла,
Тепло зерном обважнених долонь,
Прибузький край, батьківська хата тиха,
Мого життя стерня і оболонь.
Які б шляхи долать не довелося,
Де б не бував – вертаюся сюди –
Твоїх ланів погладити колосся,
Напитись вволю бузької води.
Розтормошити помисли-сновиди,
Зміцнить наснаги дотики скупі,
У бузьких хвилях вмити-обновити
Все дійсне, справжнє, що несу в собі.
Щоб сумніви впливли в глибини-верші,
Щоб знов роса зволожила сліди,
Щоби натхнення звідати, як вперше,
Коли малим дитям прийшов сюди.
Де в степових твоїх високих залах,
У пишноті квіткових еполет
Сповідав я душі високий спалах
І перших рим жайворонковий злет.
Де вдячних віршів клаптики-хустини
Дістав з твоїх мережаних полиць,
Де в небі, як між травами густими,
Я пас ягнята-хмари горілиць.
Прибужчина, земний синонім раю,
Прийми зернини слів з моїх долонь –
Щоб всім вертатись з виріїв до краю
Де нас прощає рідна оболонь.
Травень, 2004