Я запам’ятала море та закарбувала в пам’яті чітку картину того,
яким воно було прощаючись зі мною:
Ці безкрайні простори Чорного моря, бурхливі неспокійні хвилі,
такі теплі в кінці дня; пісок, білий та приємний,
коли запускаєш у нього свої ступні;
крики чайок, які навпаки заспокоюють;
велике сонячне коло, яке закочується у рожеві хмари
та сідає в своє море, яке кожен день вітає його,
приймає у свої володіння, як рідне…
Ніжний подих вітру, який колише твоє волосся,
заплітаючи потихеньку у нього свою пісню.
Перша зірка на небі та бухта старого, вже непридатного для плавання, корабля... корабля, що знайшов свою останню пристань…
Це моє море, це море таке ж одиноке, і, мабуть, найодинокіше, ніж аби хто, тому що воно тримає в собі всесвітній сум та всю біль таких як я. Воно приймає тих, хто запускає у нього своє серце
та просить змити біль та сльози.
І коли ти стоїш у воді наполовину зануривши своє тіло – воно потихеньку забирає у тебе всю печаль та всю ту непідробну біль,
яку ти вміщала в собі та носилась з нею, як з коштовним камінням.
І ось ти відчуваєш, що море тебе ніби розуміє,
ти просиш тебе дочекатись на наступний рік, зізнаєшся, що будеш сильно та завзято чекати цієї зустрічі.
Ти лишаєш в ньому всі свої надії на краще майбутнє, ти потихеньку оживаєш...
