|
Прекрасна ніч була. А головне українська яка!
(історико-патріотичний твір на вшанування 175-ї річниці від Дня народження видатного етнолога, фольклориста, поета, громадського діяча, автора тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна» Павла Платоновича Чубинського)
-такий собі початок-
3:00 ночі. Все не можу зібратись із думками, щоб почати писати. Навіть не знаю, що вийде. І чи буде це схоже на публіцистику. Або це стане просто потоком моїх думок?..
Обрана мною тема – роздум історико- патріотичного спрямування. І це не просто. Обрано від того, що сама й досі плутаюсь у значенні слова «патріотизм». І з кожним днем плутаюсь все більше й більше. Останнім часом я дійсно знаходжусь у якомусь вузлі незрозумілих для мене понять і речей.
- актуальним був вчора, актуальним є і зараз -
З чого ж почати? Почну, певно, з найголовнішого. 175-а річниця від Дня народження усім відомого етнолога, поета, громадського діяча – Чубинського Павла Платоновича. Якось, одного дня, деяка людина сказала мені, що слова пісні, яку написав такий наш видатний діяч, надто суворі та насторожено налаштовані, як для Гімну України. Звичайно, річ йшла саме про сьогодення і ніяк не про творчість Павла Чубинського. Річ йшла про те, що наша земля давно у спокої і жодних переживань і настільки рішучих закликів вже не треба. Гімн – прекрасний, але не актуальний. Так сказали мені.
Прекрасно? Чи не правда? Якщо ви також так вважаєте, то можна і не продовжувати читати далі мою чи то розповідь, чи то роздум. Вам не сподобається.
Можливо, я ще замала для таких слів, можливо, замала для розуміння усієї дійсності. Але, все ж таки, як на мене, слова Гімну України несуть усю суть дійсності українського народу, увесь сенс існування українських земель.
«Запануєм і ми браття у своїй сторонці…». Як довго ми прагнули до цього? Як довго прагнули всього лише своєї сторони?.. Віки! Віки незламних борців за свободу і за волю на своєму клаптику землі. Ми, українці, чи воювали, щоб загарбати? Чи воювали, щоб вкрасти? Та ні ж…Усе навпаки. Що ми кому завдали? Чим зашкодили, що стали постійним ласим шматком? Лише Господь Бог знає…
І що ж сьогодні? На жаль, за завісою «демократії» все продовжується. Все повторюється. Знову і знову. Це варто збагнути, варто побачити і зрозуміти. Гімн України – актуальним був вчора, актуальним є і зараз.
- але мій вибір став саме таким -
Останні півроку стали для мене інакшими. І я щаслива з цього. Я щаслива з того, що мій світогляд формується саме таким шляхом і саме з такими ідеями, про які йтиметься далі.
Я вчу українську мову у школі, я увесь час беру участь в олімпіадах, де пишу твори на тему, щось подібно до «Мова - душа народу», або ж «Любов до Батьківщини у любові до мови»…Усе починалось із цього. Я кожного разу писала свої думки про те, як важливо цінувати і плекати рідне. І писала я, чесно кажучи, наче і щиро. Але кінець кінцем мені набридло. Набридло наносити на папір те, чого сама ж і не виконувала. Так, я, дійсно, вірила в те, що писала, я не брехала…Але ж думки – не реальність. І, колись, не реалізувавши прості слова, ми втрачаємо увесь їх сенс, усе їх призначення…
З цього і почалися мої вже зовсім інакші мислення. Мислення про те, що розмовляти я буду українською, що більше не буде пустих слів на папері і мені більше не буде бридко і нудотно писати одне й те ж, одне й те ж, одне й те ж.
Спроби були нелегкими. Хоча, можливо, моє бажання було замалим. Разів із десяток я обіцяла собі говорити лише рідною українською мовою. І разів із невідомо скільки зривалась. Сьогодні я вже як півроку спілкуюсь переважно українською. Це складно робити в Миколаєві, де більшість розмовляють російською. Ще й досі я днями переходжу з мови на мову, вагаюсь, а потім знов повертаюсь. Допомагають мені, звісно, родина, школа і найкраща подруга. Вони так само міцно підтримують мене, як підтримує дух того, що я вже справжня.
Звичайно, усі ми розуміємо один одного різними мовами, головне для людини – яка вона всередині. Але мій вибір став саме таким. І я сподіваюся не втратити його.
-це було дивно, непокірно, сильно-
Останнім часом я зовсім плутаюсь. Але одне стає яснішим і вимальовується все чіткіше і чіткіше. Нарешті я почала ще й відчувати, а не лише розуміти поняття патріотизму.
У зв’язку із останніми подіями, що відбуваються в Україні, а осторонь залишитись зараз неможливо, я кардинально змінилась. Зараз я вже майже не боюсь, що ж скажуть люди поруч. Зараз я намагаюсь відстоювати свою думку.
Але, знаєте, дуже важко знайти одну річ, що допомогла б сформувати чітку й аргументовану власну позицію…Дуже важко. І цій невловимій штуковині є одна прекрасна назва - правда. Мені боляче від того, що у своїй демократичній країні, країні, яка вже стала незалежною, я, пересічний громадянин, не можу знати усю правду.
Я не можу знати, що насправді коїться. Я не можу бути впевненою в інформації, що мені подають. Я не можу зрозуміти, хто ж стоїть на чолі моєї держави. Тоді хто я? Хто я, окрім того, що людина й особистість? Я ж хочу бути ще й громадянином, справжнім! Та чому ж не маю простого права знати правду?
І це найобразливіше, що доводиться відчувати багатьом із нас, якої б ідеї ми не тримались.
Та я все ж таки зрозуміла, зрозуміла ту краплину із поезій Тараса Шевченка (не можу не згадати). Звичайно, коли ми уявляємо, читаючи – це одне, а, коли спробуємо хоча б міліметр з того, написаного – це вже зовсім інше.
Після деяких намагань зрозуміти ситуацію, що нещодавно розпочалась у країні, я почала часто натрапляти на повністю суперечливі моменти, на повністю різні ідеї і думки, почала натрапляти на образи, і навіть на суцільний бруд. Я трималась і тримаюсь своєї думки, але увесь час із усіх боків у мене штиркають якісь докази, записи, а інколи навіть просто необґрунтовані настанови. Це бачиш і чуєш навіть від друзів. І це важко. Важко, коли ти вже наче впевнений, але кожного разу коливаєшся від якогось подиху.
Був момент, коли чергового разу, прочитавши чиюсь думку, нав’язану, певно, батьками і зовсім необґрунтовану, я відчула, що не відчувала напевно ніколи. Біль. Той самий біль. Та сама краплина Шевченкового писання. Біль за Україну. Це було дивно, непокірно, сильно. Наче чимось мене вдарило. Таким великим, величезним. Мені хотілось кричати. І плакати.
Я впевнена, що і моя позиція, і моя думка можуть бути інколи хибними. Але, попри все, деякі, навіть банальні речі, є очевидними. Побач їх, українцю!
-люди, які бажають життя, а не існування, які бажають волі і добра-
Я багато, що роблю невірно. Я багато, що не зробила, а що треба було б. І мені так шкода, що справжні ідеї іноді потрохи розпадаються, що гроші часто починають знову вертіти свої забавки. Що часто дехто псує дещо, що дехто не розуміє дещо, що дехто своїм усього лише нерозумінням руйнує те велике і спільне, яке і є насправді. Мені шкода, що увесь український народ не може стати поряд і обійнятися, взятися за руки, поєднатися душею. Мені шкода, що між нами вічні сварки... А ви знаєте, я, коли їду в маршрутці та слухаю музику – думаю. Думаю все частіше зовсім про інакші речі, чим колись. Думаю, як було б, коли усі ми в один ряд, в один міцний ряд нездоланних, стали - і з добром подивились прямо у вічі злу. Так. Прямо у вічі. І на усі його злісні поради, підлабузництва, посмішки – посміхнулись би щиро. І показали, хто ми є. Ми є люди. Люди, які бажають життя, а не існування, які бажають волі і добра. Усі разом, а не коремо. І так хочеться, щоб зрозуміли нас, щоб почули. Добро – та нездоланна сила, що повинна йти поряд з нами у будь-якій справі. Лише так можна досягнути кращого.
-ось такий патріотизм-
Так багато чого хочеться сказати і написати. Ця тема ніколи не була для мене такою близькою.
Продовжу я тим, що ось вона - моя сповідь патріотичного спрямування. Ось такою вона була сьогодні. Ось така виходить у мене розповідь. Ось так закінчуватиму роздуми свої поясненням слова «патріотизм».
Патріотизм - це не коли «..я поїду за кордон, тут нічого не досягнути», це не «…Україна, одні пияки і безхатченки», це не «…ой, заспокойся, кому воно треба!?». Патріотизм – це, коли «…я зроблю це заради свого майбутнього і майбутнього своєї родини», коли «…мамо, я люблю тебе», коли «…я хочу змінити щось у своїй країні», коли «…я знаю, що складно, але почну із себе, а далі буде…».
Ось такий патріотизм, ось так виховали мене батьки, ось так виховала улюблена школа – Миколаївська загальноосвітня №1 імені Олега Ольжича. І я вдячна.
Починаймо із себе, повірмо, що все залежить від нас самих. Наш патріотизм у нашому бажанні. А, коли є бажання, то варто йти, йти, йти… Нам із тобою і нам з усім світом треба йти, бігти. Бігти, щоб не поспішати. Щоб побачити. Щоб відчути. Бігти по світу, бігти по мріях, бігти життям, бігти і любити!
Відкриймо книгу, посміхнемось, віднайдемо свою мрію, обдумаємо її, відчуймо, чи варта вона справжньої уваги; якщо варта – почнемо здійснювати. І нехай мрія кожного з нас буде приносити користь й іншим. І..
..Все. Я відчуваю... відчуваю, що я вже сказала, я написала. Можливо, не все зрозуміло, можливо, щось забула. Але щиро.
Не забувайте рідне, адже на те воно й рідне, щоб бути найтеплішим і найближчим.
Пам'ять і щира пошана тим, хто був за Батьківщину, тим, хто добром і любов’ю відвойовував справедливість і свободу. Хто, як і чим міг. Хто літературним словом, хто міцним ділом, хто щирою молитвою.
В Україні немає майбутнього без мене і без тебе! Нам творити це майбуття! Будьмо разом!...
…6:01 ранку. Піду лягати спати. Прекрасна ніч була. А головне українська яка!
ID:
473952
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.01.2014 00:12:59
© дата внесення змiн: 21.01.2014 00:12:59
автор: Катя Черемнова
Вкажіть причину вашої скарги
|
то була щаслива ніч.
