Невже і жити, й не тужити дано людині лиш в казках?
І на хвилиночку спинившись – ти відчуваєш страх і жах.
Піддавшись раз на вудку мрії, уже не буде, як колись.
І замість втілить, що леліяв – перед тобою спад і крах.
Невже не суджено людині щасливо жити кожну мить?
Невже не можна ідеалу повстати з попелу на надій?
Й мені, й тобі відважну славу подарувати, - не пролить
На землю зболену обманом те, чим живе він й те, чим снить?
І раз у пастку втрапивши ілюзій,
Побачивши, про що і страшно мріять,
Невже нам суджено тоді конати
І до останку кроки мірять.
Чому так важко, раз споївшись морем,
Із калабань ковтати чужу кров?
Чому так серце облилося болем,
Коли повірила в твою любов?