Можливо, Ти ніколи й не була,
я видумав Тебе на півсезонні,
Ти слабовика дівчина мала.
Твій білий погляд ліг на підвіконні.
ти тільки є, у миті, у вікні,
але ніколи бути ти не зможеш.
Між нами храми. Храми ті міцні.
А ще вони божественно-безбожі.
Який гротеск! Цілую Вашу тінь.
Крізь фа-дієз. А може, трохи вище.
Із мого серця висипалась рінь,
а ще у ньому чорний вихор свище.
Самотність мук. Самотність висоти.
І тільки Ви, ай, тільки Ти прекрасна.
Буття як є. Воно таке, як Ти.
А я на вас дивлюся куртуазно.
Холодна тиша. Немічний лікер.
(Чи то коньяк?) Уже не знаю, Боже.
Холодних вулиць вічний піонер,
я випиваю місто і уходжу.
Іду у Тебе, серце на зірках.
Іду-іду, бреду, немає краю.
Я випадкових марень падішах,
я наче острів із твого розмаю;
колише ніч мене, колише сон,
в якому Ти, Долорес, оживаєш...
Я знову в храмі, в храмі без ікон,
але ж, мій друже, ти про це вже знаєш.
Ти знаєш, що не мій розп'яття знак,
ти знаєш, не для мене цей Свят-вечір,
вступити б у якийсь там Інарак,
загинути б і всі спалити речі,
загинути...
Та так, щоб не знайти.
Щоб не співати по мені сльозами.
Я винен тим, що я ще можу йти,
і можу впасти десь під образами.
ID:
45510
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 08.11.2007 22:37:27
© дата внесення змiн: 08.11.2007 22:37:27
автор: Дмитро
Вкажіть причину вашої скарги
|
