|
Але так не виходить. Бо принесли кореспонденцію. І серед всієї купи важливих паперів та документів, щось особисто мені. Цей конверт з намальованим мереживом від Анжели означав тільки одне: вона погодилась. Так і вийшло. Вона виходить заміж. В голові заграв весільний марш Мендельсона. Це було запрошення. Офіційне. Через місяць відбудеться це дійство. Мабуть, вона на сьомому небі від щастя. Мабуть, зараз тішиться, щодо змін у власному житті. Мабуть. Мабуть, мабуть. Потрібно привітати наречену. Чомусь бракує слів. Ні, я то за неї рада, навіть дуже. Просто в такі моменти навіть не уявляю що говорити. Всі фрази, типу живіть довго і щасливо, звучать аж занадто банально і затерто, а так не хотілось. Хотілось, щоб з душею. Так, щоб висловити весь масштаб радощів, за її крок. Важливий. Довгоочікуваний. Тому просто подзвонила. Сказала, що вона тепер не тільки моя кохана. Сказала, що дуже тішуся її щастю. Сказала, що в майбутньому зичу їм тривалого та веселкового суспільного життя. Коротше, вийшло все ж таки, мабуть, банально, але аж до сліз. Тож, ледве заспокоївшись, дарма, що від позитивних емоцій, ні сил ні часу для роботи вже не було. Потрібно було збиратись додому. А так не хотілось. Напевне, вперше настільки не хотілось додому. Там пусто, холодно. Там, тиша, що кутає все навколо. Там, просто нікому сказати й слова. Це страшно. В такі позитивні, здавалося б, моменти, які трапляються з рідними та близькими, починаєш замислюватись над своїм життям. Вже втретє, я буду дружкою. Втретє… Так, звучить ніби й приємно. Але як не зациклитись на цьому? Просто пожирала думка, що в майбутньому я буду лише вічною дружкою. Не більше. А це просто вбивало! Просто до сліз. Так, це егоїстично. В такі моменти думати про себе. Але, такі то ми є – люди. Найчастіше замислюємось лише про власну долю. І можемо влаштувати драму на чужій ниві щастя. Ось і Аліса сиділа біля виключеного комп’ютера в офісі і просто, вдивляючись в чорний монітор. Думала про майбутнє. Розмірковувала над тим, чого вже не буде. Адже, на правду, вже не можна буде так тішитись вдвох, гуляти по ночам, подзвонити о 3тій ночі, щоб просто зустрітись і вилити душу. Якось сумно. Немов би певна частина тебе відмирає. На щось в твоєму житті накладається вето. Табу на особливі відносини. Тепер це не твоя подруга, тепер це – заміжня дама. Що має власні обов’язки, власні права, а головне має людину поряд, що завжди підтримає, підбадьорить… Тобто що, твої послуги тепер ні до чого? Стоп! Як взагалі це можна порівнювати? Що за дитячий садок то? Можна подумати, що від весілля можуть змінитись відносини. Що це просто їх крах. Та ну, що за дурня. Просто буде менше часу, так, з’являться певні обмеження. Але все як і раніше. Не потрібно думати про це. Як про смерть. Як про суцільний негатив. А то якось воно не стикується. То все на краще. Повинні ж ми дорослішати. Ніколи, мабуть, просто не думала, що Анжела це зуміє раніше за мене. Але так сталося. І я тому дуже тішуся. Нарешті увімкнулася раціональна частина мозку. Що не думала лише про власне благополуччя. А була більш націлена на позитив. Ось так. Так, час додому. А взагалі, пора б завести кота. Наприклад. А що, приходиш, а він тебе чекає. Дивиться тобі в очі та радісно муркоче. Це доволі гарна ідея. Так, на вихідник займуся пошуками пухнастого друга. А поки що метро. Вже в котре. Просто хочеться сісти і приїхати на нову станцію. Станцію, що хоч якось змінить твоє життя. Надасть нових обертів твоєму життю. Але все стабільно. Ось і зупинка. Повільні кроки з андеграунда. На фоні всіх людей, що постійно спішать, Аліса дійсно виглядала незвично. Кроки повільні, впевнені, а дорога щодень та сама. Ну що ж…Поки що все так. Може, колись все зміниться. А поки що думки про друзів та дружбу не полишали. Так, якось кумедно. Чому в дитинстві все так легко? Ціла купа людей навколо і всі друзі. Всі, без виключення. А з кожним роком в тебе список суттєво зменшується. Викреслюється багато. А ось дописується вже не так. Майже нікого. Взагалі що таке дружба? Чому люди товаришують? Як саме знайти цих вірних супутників для життя? І чи так конче вже вони необхідні? Яка їх кількість буде оптимальною для того, щоб життя було щасливим? З одного боку, дружба – це лише взаємне юзання. Будь-яке. Не тільки фізичне. Здебільшого навіть моральне. Бо стільки, скільки вислуховує друг, мабуть не вдалось би ні одному з суддів чи священників. Тож, ми постійно викладаємо цю ношу на когось іще. Щоб полегшити навантаження на власні плечі. Але в цей момент головне , щоб ця інша людина була здатна це витримати. Щоб не зламалась під тягарем ваших переживань. Тож, ділитись потрібно взаємно. Бо тільки віддаючи довго не протягнеш. Так, другом бути тяжко. І далеко не кожен це зможе. Та й не всім потрібно. Хоча, ні всім. На правду, навіть найбагатшим та найсильнішим нашого світу потрібен хоч 1 товариш. Тільки щирий. Знаєте, одна із тих якостей, які я ціную в людях. Це щирість. Якась дитяча, можливо, жорстока, але щирість. Бо це саме те, що не дасть збрехати. Те, що не дасть кривити душею. Те, що буде спонукати відверто говорити про недоліки та переваги. Не люблю людей, які лише хочуть здаватись приємними. Так. Правда іноді звучить не миловидно. Іноді вона засмучує. Але все ж це краще, ніж просто посміхатись всім. І типу ти такий гарний та привітний. Не можна бути другом для всіх. Це просто нереально. Ти ж створений мамою та татом як ключ. Обточений в процесі життя. І тому ти можеш підійти до одного чи максимум декількох замків, але ж ти не універсальна відмичка, щоб бути на кожен випадок. Ти ж не готель all inclusive. Щоб подобатись всім. Тобто, для чого намагатись одягати маску зразкового члена суспільства, щоб тільки зібрати довкола себе побільше людей? Люблю людей, котрі можуть бути собою. Так, саме собою. Не якоюсь жалюгідною програмою зі зміною версій, а просто зоставатись вірним собі. Якщо тобі подобається щось, то чому б і ні? Якщо твої прерогативи саме такі, для чого вдавати, щось, зовсім інше? Що це дасть, якщо ти будеш вести себе інакше? Ти просто душитимеш себе зсередини. Так… щось занадто вдалась в філософію, а це далеко не моє. Тож, переходимо до реальності. А в реальності - музика на повну гучність. В програвачі чергова платівка «Скрябіна». Не можна так говорити, на кшталт того, що виросла на його піснях. Але становлення як людини пройшло і за його сприяння. Тож, одна із найулюбленіших «Спи собі сама». Пісня що є одою одкровення для багатьох жінок. Просто насипаєш собі чергову порцію чогось попоїсти та під мелодію улюбленої музики поринаєш в світ мрій, спогадів. Щось просто переплітається. Ось так минає решта вечора. Ще потрібно папери переглянути. Бо ця кіпа, ніби мечем нависла над головою. Так що, потрібно сумлінно виконувати свої обов’язки.
ID:
454527
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.10.2013 00:35:54
© дата внесення змiн: 15.10.2013 00:35:54
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
