Щоб не згас вогонь душі людської
Ми такі різні, і чимось дуже схожі,
Маленькі люди величезної землі.
В своїй буденності – звичайні перехожі,
Що силою своїх творінь звеличують її.
О, Земле рідна, ти така прекрасна!
Даруєш нам вогонь нетліючих сердець.
Азарту юний цвіт, неначе квітка красна,
Що так дбайливо захищає Бог-Творець.
Він в запальному танці поєднає долі,
Що випромінюють краплиночки добра,
І будуть сяяти вночі яскраві зорі,
І оживе в очах палка, таємна гра.
Він в радості емоцій зцілить душу,
Що загубилася в самотності своїй,
Перенесе любов через моря і сушу
До тих, хто платонічно вірить їй.
І буде знов потрібною людинка,
Повірить в себе, мов троянда зацвіте,
І хоч вона малесенька билинка,
Та вже не хоче і не думає про те.
