Вдивляючись в квіти осені, під темною парасолькою,
З дощами її непроханими, з світанками непрозорими,
З калюжами темно-сірими, де краплі злітають птицями,
Милуюсь останнім дивом я – ошатними чорнобривцями.
Такі золотаво-сонячні, з червоною оторочкою,
Немовби усмішка донечки в квітчастій мережній сорочці,
Неначе розлите золото так щедро, так безкорисливо
Яскраві квіти-метелики злетівши, в повітрі зависли!
Дурманять солодким запахом, останнім привітом радують,
І стійко стоять під заморозь, коли жовте листя падає.
Стоять. Не чорніють, і світяться маленьким яскравим факелом.
Так гарно. Так обіцяюче, що все буде добре завтра...
Короче! Не все картинки хотят у меня цепляться. А если о поэзии, то замечу, что Вы целый сад у себя собрали в этом разделе. С раннего, наверное. Чувствуется.
Ірина Лівобережна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тут не сад, Аннушка. Тут люди. Разные. Цветок - человек. А это трудно - разглядеть...
Немного тормознутый комп. Но картинка первая же вставилась... Тренируйтесь! )))