Я знаю, він любив... уже тоді, коли мені здавалося, що ми можемо бути тільки друзями. Він збирав мої усмішки на низку щирості і відданості. Він знав мою кожну мрію і намагався її здійснювати. Коли не вдавалося, він сміливо запевняв, що ще не час...
Я знаю, він любив. О, скільки разів він уявляв мене нареченою у ніжно-білій сукні з трояндами у волоссі. А поруч... А поруч, аж ніяк не себе!
Я знаю, він любив. І я боялася... Не знаю чому цей страх у моїй душі... Не знаю... Я боялася, що це назавжди. Здавалося б, що може бути прекрасніше, ніж оте "назавжди"! Та сумнів, що зустріну іншого і покохаю мене лякав найбільше.
Я знаю, він любив. У нього було тисячі причин не писати мені листів і відповідати на дзвінки раз у тиждень. Це залишало між нами якусь приємну інтригу... І я збирала низку чекань і таких жаданих sms-повідомлень.
Я знаю, він любив. І що з того, що він не знав коли у мене день народження і не дарував квіти на 8-ме березня. Холодним осіннім вечором він обов'язково приносив букет золотавого кленового листя...
Я знаю, він любив. Навіть тоді, коли поряд була інша. Він тримав її на відстані друзів; і лише іноді пізно повертався додому.
Я знаю, він любив. Любив мене. Більше мої фотографії. Він, мабуть, і зараз зберігає хоча б одне моє фото.
Я знаю, він любив. Можливо, я не та, що мала бути у його житті. Я стала його кращою колишньою.
...Але я знаю, він любив...
