Спустився вечір теплий, тихий крадькома.
Синиці заховалися в зелені віти.
Затрималася раптом у душі зима
Серед квітучого і запашного літа.
Чи винне дзеркало у кривизні лиця?
Чи фарбу чорну треба мазати на нього,
Коли не бачиш над чолом своїм вінця?
І, не шукаючи, знайдеш свою дорогу?
В душі – не лід, то замерзають ті слова,
Які шматують й розрізають навпіл серце,
Як самураїв меч. Душа, мов та вдова,
Карається і не знаходить, бідна, сенсу.
Як підіймається зернятко із землі,
І простяга до сонця пагінці натхненно!
Розгладь же зморшки туги на гладкім чолі,
Зрости, як зернятка, бажання сокровенні.
Хай в дім не ходять сум і самота.
Це не твоя стезя і висота…
на фото - вигляд з мого вікна
Цікаві порівняння,роздуми, метафори... Всі ми неусвідомлено чи свідомо шукаємо Істину, Ваш вірш Ліоліно спрямовує на кілька стежок, одна з них - до пошуків Істини і самопізнання. Фото - гарний краєвид з Вашого вікна
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
приязно дякую, Вікторе, за змістовне прочитання вірша
бо автор вкладає в свій твір певну ідею
і то щастя, якщо читач прочитує вірш, а не дивиться на нього, як просто на картинку
Гарні пагінці, наміри і фотогенічний вигляд з вікна (на Оболоні, наскільки пам'ятаю), хоча й на захід! Символічно, Ліо! 
на Троещині, а Оболонь бачу з вікна
