Отак і плентаюсь по кулі цій земній -
у серці холодно, гарячка на обличчі.
Йому її було даровано аж тричі,
мені б хоч раз спивати цей нектар.
Самотність дужче розїдає душу.
Чому мене так злісно обділив?
Знову кидаєш усмішку байдужу,
і знову мрію прагматизм зіпсув.
Звичайно, вдячна, - не дано страждати,
та в цього теж свій неповторний смак.
Мені б лише хвилиночку кохати,
мені її пізнати хоча б раз.
Давно дізналась - за все слід платити,
а я не маю, й не плачУ, й не плАчу.
І знову збоку проводжа весну,
коли всім тілом хочеться любити.
Отак самотньо, що коли лягаю,
стискає груди, ломить у душі.
Невже мені самотній й умирати
на цій прекрасній сонячній землі?
Хтось поруч буде, вірю - по любові,
а що ж мені, як не даног любить,
коли у моїй, хоч й червоній крові,
не сміє пристрасть й рік собі прожить.
Невже мені так суджено довіку
любити друга, брата, це життя,
і так усе ж ні разу не кохати?
Оце мій дар, чи кара злих велінь?