- Мамо, мамо, вибач!!... Ти не переживай, чесно…все буде добре…я не відчуваю болі, зі мною все нормально…Мам…не плач, куди ти біжиш?! Я ж тут. Прошу…чесно..я ж не винний..пробач. Хочеш, я буду вже завжди біля тебе? Не покидатиму? Не відходитиму ні на крок? Хочеш?..це ж не я був за кермом, ну подивись на мене! Встань! Мамо! Мамо! Мамо!!! – І тут, жінка несвідомо зривається з дороги і біжить. Біжить не чуючи нікого, біжить не бачучи нічого, в цей час ніхто її не зупинить, адже там…
Трішки далі в повній темноті виднілись лише образи незрозумілих людей. В усіх на обличчях затаївся жах. Більшість вдивлялась у сторону поламаного забора. Безщадно пробитого машиною. Всіх охопила цікавість, але страх був сильніший. Декілька дужих чоловіків з жалем і розпачем в очах підійшли до машини. Інколи, час від часу можна було почути якісь крики…такі жалібні і ледве чутні. Ще хвилина і з пом’ятої машини вибрались дві дівчини. Одна була в стані шоку. Вона не могла промовити ані слова, просто йшла..зупинялась, оглядалась і мовчала. Дивилась і не усвідомлювала, що це сталось, що це не зовсім не сон, а реальність, що ще там, хвилин п’ять назад,вони веселились, голосно говорили і співали попсові пісні, що насолоджувались тим напівп’яним дурманом в голові. Ні..вона не була тут і тепер, не була з усіми цими сірими людьми. Ні! Вона була ще там, там..у тих безтурботних хвилинах зовсім недалекого минулого. А інша…а інша кричала! Плакала! Знову кричала, так сильно плакала, що задихалась..просто не вистачало повітря, а потім сили його вдихати. Жадно ковтала, хапала повітря, адже жива….адже дихає. Ще ніколи не була такою щасливою, що дихає! Потім билася руками об землю, падала, кричала. Вже все усвідомлювала і добре знала за що дякуватиме Богу все життя. Тут дівчина почула такі знайомі голоси, в неї серце аж почало тремтіти. Так, це ті голос, що були їй потрібні понад усе в цю мить, вона пішла до них. Так це були вони, самі найрідніші люди – батьки. Які ж вони були неймовірно щасливі!
Ще через дві хвилини з машини вийшов хлопець. Ні, він не вийшов, він ледве виповз. Очевидно він був поранений. До нього відразу ж підбігли лікарі та батьки. Всі надзвичайно хвилювались та дуже обережно завели карету швидкої допомоги. А люди спостерігали. Все дивились та перешіптувались. Ох..ці люди. Це такі люди, які зразу ж після якоїсь події появляються на місці пригоди ідивляться, навіть витріщаються, говорять , обговорюють і їх ненавидять, бо вних все добре, вони лише свідки…а в інших біда.
Почувся крик. Ще за хвилину два дужих чоловіки винесли з машини закривавленого юнака. Так, яка ж радісь – він був також живий! Хоч дуже важко дихав, але все ж дихав! Яке ж солодке і безцінне тоді повітря!! Втративши свідомість, бувши весь в крові, хлопець здавався мертвим… до нього також підбігли батьки. На їх обличчях була радісь, адже діти живі!! Їх 18-річні діти живі!!!
Та тут з-поміж чорної маси дихаючих тіл вирвалась якась жінка. Її очі були величезними, сповненими жахом і схожими на очі звіра…дикого звіра, який зараз накинеться на жертву, який будь-якою ціною вирве належне йому. Материнське серце жінки казало щось жахливе. Вона була налякана і не хотіла думати про це! Та ні!вона не дозволяла собі думати про це.. нерозуміючим поглядом вона обдивилась все навкруги , важко дихаючи підійшла, обережно, ніби підкрадаючись до машини. На деякий час вона завмерла і можна було добре роздивитись, що її руки, ноги, тіло – все трусилось. Тепер вона була налякана, та ні! Вона не боялась нічого, вона відчувала щось лихе. Таке холодне і бридке, просто нестерпне обняло її серце. І нічого вдіяти з цим не можна. Та враз, прийшла в себе і почала шукати щось чи когось, швидко підійшла до тієї зло віщої машини і… Ця хвилина страху, хвилина болю і моторошного холоду..запаморочення і злі обійми серця… усі на неї дивились..знову таки витріщались, але жоден з них не наважувався сказати…настала повна тиша, яку розривались схлипування матері та жорстке дихання. Це немов усіх заворожило. Що ж далі? Це саме ті секунди, коли хочеться ридати і розумієш, що безсилий. Це ті злі жарти долі, коли вже нічого не можеш зробити, а зроблене прийняти нереально. Нереально повірити і усвідомити, прийняти і відпустити…це коли розуміння і усвідомлення протиставляються… Все ж рушила з місця. Крок , крок, крок, недбало відчинила двері і… о, ні! Вона вона закричала! Закричала не її голосом! Це був крик душі!! Вона не вірила! Не знала що робить! Кричала, плакала, задихалась! Підбігала до нього…до сина…єдиного сина… Її серце розвивалось. Як це можливо? Її єдиний син, завжди життєрадісний та енергійний! Зараз лежить тут перед нею на сидінні машини….лежить закривши очі, весь у крові…не ворушиться.! Як це могло бути правдою? Як? Її серце боліло, душа була неспокійна, адже від неї недбало та страшно відірвали частинку душі….частинку її…її життя та щастя. Вона плакала, та цей плач е був звичайним, природнім, це був плач душі, серця, плач з середини наповнений болем. Ні хто не дозволяв собі підійти до горем вбитої мами…
Максим відразу ж побіг за нею. Він пам’ятав цей вечір, знав і про аварію, пам’ятав біль…біль важку, коли вона у щось вдарились. Та він не думав про це, побачивши найріднішу людину, він зрадів! Зрадів так само, як раділи і його друзі! Та трішки боявся, боявся, що вона буде дуже злитись та преживати, але!...але все ж добре! Все пройшло добре….Максим тут, зараз біля мами і усе добре, та лише….лише вона плаче,..бідненька…перенервувалась, злякалась за єдиного сина. Злакалась. Та нічого! Максим був стривожений пережитим та був надзвичайно наляканим. Підбіг до мами, почав обіймати її, просити пробачення, заспокоювати. Він знав, що мама все зрозуміє, адже вона в нього найкраща! Вона найбільше його любила і він знав, що пробачить все.! Та чомусь вона не звертала на нього уваги… та як це можливо? Максим був здивований та ще більше обіймав її. І тут мама впала на землю і почала сильно плакати…він не зрозумів. Чому?..все ж добре! Ще сказав кілька слів і її забрали. “Чому? Куди? А як же ш я?”- подумав хлопець. Кликав матусю..не розумів. Потім обернувся і ненароком заглянув у причинні двурі тієї ж машини…він наче втратив свідомість, ніби це не себе він бачив там. Як це взагалі можливо? Адже він живий!!але лежить…”Ні! Ні! Нііііі!!!!ні….. я ж .. це я тут. Живий! Бачу, чую, говорю! Вірьте! Прошу!! Я тут!. Мамо! Ну мамо подивись! Прошу не залишай! Забери мене….чому ні?..”
Так, в машині на сидінні лежав уже мертвий Максим. Лише він один з п’ятьох помер. Та жінка це була його мати, мати, яка жила лише для нього, любила лише його…
Ніхто не міг досі повірити. Через деякий час чоловіки відвели від машини жінку, яка не могла ні на секунду відірватись від сина. Картина була жахливою: великий білий бус, весь пом’ятий, біля якого зібралось багато людей, збоку стояла швидка, в якій лежав Максим та біля нього сиділа мама, і обнявши маму сидів він….- Максим.
Світла пам’ять!
7.02.2011
ID:
419166
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.04.2013 20:01:39
© дата внесення змiн: 17.04.2013 20:01:39
автор: simple_the_best
Вкажіть причину вашої скарги
|
...по серцю пекучим вогнем...
