Вийду у поля зимою.
Все чарує своєю красою.
Все снігом вкрито,
Неначе ковдрою накрито.
І візерунки на тій ковдрі з’являються,
Завжди вони міняються,
То лапки зайчиків бувають,
То лисички пробігають.
Іні звірі не сидять
І вони хотять
Своїх слідів наробити,
Візерунок різнофігурним зробити.
Всі сліди ведуть,
До одного місця звірі йдуть.
Стоїть самотній дуб у полі
І чекає своєї долі.
Гілки він похилив,
Але я не вірю, що він «руки» опустив,
Гілки від снігу гнуться,
Прийде весна, вони піднімуться.
І стане дуб знову всіх чарувати,
Своєю міцністю дивувати.
Не страшні холода йому,
Простоїть зиму він ще не одну.
Навколо нього бігають звірі,
Пташки зимові співають,
Щоб дні не були сірі,
Вони його звеселяють.
Дуб здається не загине
І ніколи не покине
Цей чудовий світ,
Йому ще жити з тисячу літ.
Хіба, що сама людина
Цю красу зруйнує,
Тоді вона тварина,
Бо ж кращого не побудує.
Уже вечоріє,
Все навколо темніє,
Я додому повертаюсь,
Я ж не назавжди із цим розлучаюсь.
