У сонця донечки-красуні
Земним життям удень живуть,
Кружляють в танці запальному
Й віночки золоті плетуть.
На дубі свій вінок забула
Найменша донька край ріки,
За ним швиденько повернула…
На небо більш їй не зійти.
Неначе мед, солодку мову
Землі син палко говорив,
Пообіцяв подарувати,
Що на землі і сам любив:
Пісні птахів, росяні ранки,
Черемхи цвіт, спів солов’я,
Солодку втому вечорами,
Тепло обіймів трударя.
- Не вічно Сонцеві світити,
Не вічно черемсі цвісти,
Не вічно солов’ям співати?..
І більш мене не любиш ти? –
Питалась Сонячна в Земного,
Зронивши сльози в тінь ріки,
- Ніщо не вічне в цьому світі,
Одна лиш праця на віки.
Благала донечка прощення,
Просила батька: «Забери!»
Та ноги їй, немов коріння
В чужу землицю поросли.
Тепер не дівчина, а квіти,
Голівки сонцю обертають.
І на землі за це давно вже
Їх СОНЯХАМИ називають.
