Як я так в людині помилився?
Та не через те, що відкрився,
Бо навпаки – не довіряв
І саме від неї на удар в спину чекав.
Якось таке сталось-збулось,
Йшло я бідне та й ще спіткнулось.
Не повірите, яким було здивування,
Перевершило всі мої сподівання:
Бачу подається…
Чи від падіння так здається?
Ні! Бачу! Простягнулась рука.
Було приємно, а в душі гіркота.
Хто ж руку простягнув?
Ви уже, напевно, здогадались.
Подив. Радість. А тоді сум обгорнув.
Скільки ми «собачились» і нервувались?
Тут тільки моя провина.
Приречена мною людина
В мить високо піднялась в очах,
А я для неї на тих же щаблях.
Та не це мене хвилює,
Зовсім інше дивує.
Як, після всього, вона сили знайшла,
Підвела на ноги і далі пішла?
Не вірив, що є такі ще люди,
Ти їм наплював у душу …
Пробачить. Забуде.
Значить і я мінятись мушу.
