Їй хотілось кричати до хрипоти у горлі,
Та, так, щоб почули усі навкруги.
Бо більше немає сили терпіти болю,
І виною всім її нещастям ти.
Їй ніколи й нізащо не забути тих слів,
Які промовив ти на останок, на прощання,
Мабуть, ніхто так чесно брехати не вмів
Про найголовніше в житті - про кохання.
Вона мовчки стояла, потупивши зір
І не було сил сказати "Зупинись".
Такої драми не написав би й Шекспір,
А серце в грудях скандувало - "Посміхнись!"
Вона, зібравши всю свою волю в кулак,
Уважно подивилась йому у вічі,
Сказала:"Йдеш-іди, хай буде так,
Тільки без повернень, я не повторюю двічі"