Все почалося з дзвінка на стільниковий: «О! Анджей, як ся маш! Одналязла твуй коморковий! Тчєшеся, же єстесь тутай! Пшиєзжай на спотканє, чекам, готель "Евро" на Тершаковцев!»
Він впізнав голос Малгосі. І щось йойкнуло в середині. П’яти років небачень, нерозмов - наче і не було. От, вона тут, у його місті, така ж зима, все, як тоді. Зрештою, він сприймав її тоді – як випадковість, щасливу, радісну, незвичну, яка ні до чого не зобов’язувала.
Він був без п’яти хвилин розлученим, розлюченим, розгвинченим, розчиненим у буденності роботи, на порозі свободи від чергової дружини, яка нарешті позбавила його своєї присутності на його 83 метрах квартири, за яку судилася і намагалася забрати собі.
Він зауважив Малгожату на конференції , яка відбувалася у готелі «Супутник». Малгося впала йому в око, чи то він їй… Кругленькі сідниці, гарні ніжки, акуратна голівка із коротко підстриженим каштановим волоссям, з легким, доречним макіяжем на личку і чайного кольору очима. На фуршеті вона ставила багато питань, заглядала в очі і цокалась округлим фужером з коньяком, торкаючись рукою його ліктя. А потім, запитавши: «Чи мА пан авто?» -попросила відвезти її на Левандівку до родичів. Ну, він погодився. Вона, потупавши ногами в чорних замшових чобітках на високих підборах, струсила з них сніг і, підібравши поділ довгого пальто, всілась поруч в авто. Витягши з торбинки цигарки – закурила. Вони поїхали… Але на Левандівку так і не потрапили. Заночували у нього, на чотири дні. Потім ще на три, а може більше…
Коли вона поїхала до свого Вроцлава , він спочатку відчув пустку. Все залишилось якимось недоговореним, не визначеним. А в тій пустопорожності вечорів і ночей згодом народилося полегшення, байдужість до всього і всіх. Згодом усе поплило за течією буденності. Часом він думав, а чи було щось? Чи так, короткочасна пригода, задовільнення власної цікавості ? І так, і ні.. Бути чоловіком та коханцем -так, а закохатись – то ні. Бо було багато такого, що спустошило душу, а та пружина, яка мала б стискатись від напруги почуттів, - тріснула, та й усе по тому… Вона зателефонувала всього два рази. Доїхала, все гаразд, з роботи не «вижучили». Вдруге- за півроку, в день його народження. Але він не пам’ятав, що казала і що він казав. Був неспроможний, бо напився тоді з друзями, чи сам, вже й не пам’ятав.
З плином часу ті передноворічні події чомусь таки спадали йому на думку. Малгося чимось нагадувала про себе, бо ж йому було з нею добре - у тому сенсі, що - жодних зобов’язань, домовленостей, зайвих питань, обіцянок, планів - все йшло, як йшло. Тільки була якась ейфорія свіжих відчуттів. Та й що казати – вона була коханкою, яка вміла сама придумувати йому бажання і сама ж їх втілювати. Відчуття устaлених стосунків нaводило його на стрaшенну нудьгу. А натяку на такі стосунки не було. Це було саме те, що його влаштовувало.
Потім йшло все, як йшло. Кількa рaзів зустрічaвся зі своїми колишніми подружкaми. Після цих побaчень нaмaгaвся відчути до своєї пaртнерки хочa б ніжність, згaдуючи її губи, руки, стегна… Але цього відчуття не було. Зaмість того нa думку спaдaло щось зовсім зaйве: недоречна квітчаста фіранка, галас першого трамваю під вікном, коли так ще хотілося поспати, каву, розлиту на простирадло… Але вона, Малгося, - згадувалась йому інакше. Часами хотілось її повернення. Вона була якоюсь іншою, несподівано-яскравою, запам’ятованою, чи що?
З часом він «забив» на все – на подружок, роботу, друзів, які виринали все рідше і рідше. Дратувало все. Щоб вивести себе з того стану – був спосіб: добре хильнути, сьогодні, завтра і потім, бо вже не хотілось жодних відчуттів. Ковтнув – і живеш собі сам у собі. Ні спогадів тобі, ні проблем, ні викидів сумління. Все, що мало статись – вже сталось, давно, безповоротньо.
Знайомі обличчя ставали чужими, друзі віддалились, робота не тримала, нічого не тримало. Нікого не хотілось бачити, чути. Та в якісь хвилини прояснення – розумів, що це початок кінця, але вирватися з цього було несила. Та, певно, так мало статися, що його таки вихопили, вирвали з того стану. Щось почало прояснюватись. Почалось повернення, нелегке. Щось на кшталт сходження на крижану гору, на яку дряпаєшся і сковзуєш знов, потім тебе підпихають ззаду, і ти знов робиш кілька кроків вперед. І так, десь на середині шляху, коли бачиш вершину, а там і клапоть синяви неба – думаєш, ще трохи - і вилізеш на ту чортову гору, на вершині якої треба втриматись.
І от десь на двох третинах шляху – пролунав цей дзвінок. Спогади повернулись. А в них не було недоречної фіранки, дзвону трамваю і розлитої кави – а була жінка, жива, усміхнена. Повернулися бажання, тоді нею створені. То ж таки і вона не забула їх? Може не залишився він для неї ніким у вирі її життя, про яке йому нічого не було відомо?…
Треба побачитись. Зараз, тепер, негайно. А що заважає? У цій тихій заводі санаторію з шахами і телевізором вже настогидло.
… « Якнайшипчей, Анджей, єстем тутай така сама. Пшиєжджай. Можеш взьонць свуй самохуд? Чекам»
Але «самохуда» у нього не було, лишень кілька гривень на автобус, який «дотаргнє» десь за дві години.
Місто чекало новорічних свят. Коли він їхав звідси – була ще осінь. Снігу не було. Все змінилось, стало таким, як тоді, п’ять років тому. Дістався до готелю годин за чортири. Вже було темно. У холі готелю на рісепшині запитали - куди він? «Сюди» – він показав на двері над якими світився напис «Бар».
За столиком, зліва, сиділа Малгожата. Трохи інша, але то була вона. Хоча волосся пофарбоване у блонд і зачіска інша, - волосся до плечей. Ця зачіска їй не пасувала, вона виглядала схожою на ляльку… чомусь.
«О! Анжею, як ся маш? Зещуплялесь. Єстесь такі вичерпани… Для чего? Може би, ми чегось напілісь? Чекам тє от пьонтей. Прикро мі же не повєдзяла тобє о своєм візитчє. Але сталося… Оповєджь мне о собє? Як в праце? Маш когось?»
Вона питала і питала, але йому на жодне питання не хотілось давати відповіді. Наче прискіплива журналістка бере у нього інтерв’ю. Його мовчанку переривала знову її допитливість. « Чи могє зостать у тєбє пшез кілька дні, мам білєт на поцьонг додому на пьонтек». Їй хтось телефонував, щось говорив. Вона відповіла комусь: « Юш можеш ся нє мартвіть, спливам…»
Тепер йому хотілось поставити їй питання: «Для чего пшиєхалась?»… Але він промовчав. Він сказав:
- Вшистко ся змєніло, розумєш?
-Як то, кєди? Пшечінь пшиєхалесь на спутканє…
-Тераз, в тей хвілі. Добрего побиту тчєбє ве Львовє...
- Зачекай, замувіми шампан… Пшецінь нігди ся з тобой о нічим нє… Попросту втеди так ся стало…
- На здровє!
Взявши зі столу склянку з помаранчевим соком, ковтнув. Сік видався надто солодким.
ID:
390269
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.01.2013 12:21:38
© дата внесення змiн: 01.09.2015 23:13:43
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Захоплююча розповідь, закінчення трішки несподіване та так в житті інколи й буває і розчарування тоді нічим погасити. 
