Біла троянда, забута в мене на столі.
У смітнику розірваний папір твого листа.
І тихо... Так тихо навкруги.
Забута ж ти у мене на столі.
Ти наче сонце, що взимку гріє тільки хмари.
І ті, напевно, вже забули що є дощ.
І ти, напевно, вже забула, що є я.
Адже, як сонце, грієш тільки хмари.
Якою ж вірною стає нестерпна туга,
Що так ніжно груди розрива.
Заважає дихати, вважати.
Якою ж вірною стає вона...
Такою ж вірною, як вірний зорям місяць,
Як вірні сльози щирим почуттям.
Шкода, що ти не зорі й не чуття
Та й зовсім і не схожа ти на місяць.
Так холодно і тихо у вранішній імлі.
І на столі забута лиш троянда.
Розірваний папір твого листа у смітнику.
І ніби ти на мить майнула у вікні.