Йому було двадцять
Ночами він писав вірші
Носив у лівій кишені джинсів від квартири ключі
Любив закриватись у стінах власної кімнати,
Щоб вільно з уявою по світу літати.
Йому іноді щастило знайти на вулиці гроші,
Зробити те, що інший не в змозі
Він кидав курити тричі на добу
Та тільки брав олівець і одразу цигарку з пачки тягнув.
Він часто думав, що життя несправедливе,
Хоча і неможливе іноді стає можливим
І хоч друзі не вічні, та вони були поряд
І підтримували його в хвилини горя.
Його дівчина пішла, бо він «надто творчий»
Їй здавалось, що його мрії «надто дівочі»
Та і взагалі із тим не буде щастя,
Для кого слова і розмови – найкраще.
А він жив собі далі, ночами писав вірші
Пробивав шлях угору, щоб довести усім,
Що це життя можливо перевернути в тексті
І розглядати в більш широкому контексті.
У двадцять п*ять він був визнаний в своєму місті,
Збирав натовпи фанатів під під*їздом
Його слова лунали з усіх екранів,
Його цитували навіть круті меломани.
Та він хотів залишитись звичайною людиною
Частиною суспільства, невдалим поколінням
Друзі говорили «Ти дивак», а він посміхався і казав – «так».
"Так", кажуть, коли в двадцять п*ять у тебе рак
На терапії й процедури – часу повний брак
Сидіти і писати, що життя – найкраще
І залишить під новий рік фанатам книгу з щастям.
За вісім місяців з кишені його джинсів виклали ключі
Вдягли кращий костюм, зібралися усі
Закрили в дорогому дерев*янім домі,
Щоб спочивав щасливо у покої.
А після свят вийде із щастям книга,
Її розкуплять, та і це не дивно.
І може хтось з мільйону зрозуміє сенс
Життя – не вічність, а лише момент.