кожного разу, коли у тебе проникає зима
в усі куточки твоєї душі і твого смутку,
вона повинна приносити радість, щастя, дива,
але мене охоплює депресія, і дуже хутко
мабуть, це від того,
що для мене, ти є прихисток останній,
такий близький та далекий.
я нікого не маю окрім тебе, коханий
особливо важко стримати себе в умовах зради,
зради друга, який так віддано дивиться в очі,
і не здогадується, скільки ти знаєш правди.
ти не скажеш: "ну?
і як воно зраджувати та брехати?",
адже ти пообіцяв мовчати.
ти дивишся в лице, і відчуваєш огиду,
і ховаєш її, ніби серце твоє покрите в кригу
важко зрозуміти, що останній порятунок може піти,
немає кому розказати, аби заспокоїтись.
і вперше перед лицем постає самотність.
вона приємна, коли маєш кому про неї розповіст́и.
ти скажеш :
"не сумуй, все добре, з тобою я ".
"так-так, звичайно", - відповім я.
і так воно і буд́е.
я перестану сумувати,
а точніше говорити тобі про це.
