Ти дивишся на світ крізь марево дощу і ночі,
Крізь чорні окуляри закохуєшся в світ.
По закутках душі шукатимеш вуста жіночі,
Які лякливо цілував неначе дивоцвіт.
Кругом одна зневіра і сльози у пустих очах.
Ти, як завжди, шепочеш її ім’я з любов’ю
(порівнюєш себе із сотнею чужих невдах
і омиваєш серце так жадібно з нудьгою).
Вона тебе любила ще вчора, наче небо,
І морем доторкалась до спраглих уст твоїх,
А ти тепер самотній і неба... вже не треба,
Вона ніколи більше не переступить твій поріг.
Безвихідь, біль і розпач в’їдаються у душу
(не допоможуть більше снодійним лікарі)...
Він прошепоче тільки: "Я з нею бути мушу..."
Й заплакані закривши очі шукатиме її
у вічній тишині...
