я посміхаюсь. навіть досить щиро й інстинктивно.
всі вірять цьому милому оскалу, хоча далі безупинно,
заглядають в безтурботні очі, що наче у дитини,
а мені їх погляди - так глибоко крізь ребра, аж вниз спини...
і в чому ви побачили нестерпну волю? не відповідають.
все бавляться зі мною, я іграшка. вони на жаль це знають.
своєю бездумністю ( або бездушністю?) вражають,
і за останнє,що ще живе в мені,професійно зачіпляють.
абстрагуватися від соціуму душевних злиднів-ворогів,
стояти кожен день з оскалом щирим до суддів,
які виносять кожен день один і той же вирок...селяві -
що існувати, нам народе, доведеться - без душі....