Туману зерна сірі впали
На землю, на листя, на дахи.
І ніч рвали, за ребра хапали
Чомусь до болю тужливі птахи.
Чи то ліхтар, неначе смолоскип,
Не грів теплом маленькі зграї.
Чи то тужливий у тумані скрип
Кричав, що в небі сонце помирає.
І холод проймав стеблинки трав,
Ліз у глибини душі і водойм.
Напевне, він так усіх карав
За недотепло і за крихти обійм.
Місто спить не бачачи туману,
Печалі ночі і журби птахів.
Та й ніби справді біль, а не омана
Ліг на зіщулені плечі дахів...
