"Прощайте", - я до Вас звернусь востаннє
І проведу із сумом в невідому путь…
Ще може стрінемось колись із Вами,
Зробити зможем те, що не устигли тут.
Ми розлучились… Мабуть, воля Божа…
Не нам вирішувать як довго маєм жить…
Ні плач, ні крик - ніщо не допоможе,
Бо то пусте… Воно нікому не болить.
Сказали наостанок, пам’ятаю,
Потиснув руку: "До побачення"… Й пішли…
Я відповів зустрічно Вам те саме
І отже, може, ще побачимося ми.
А поки, стоячи на мокрім ґрунті,
Я покладу з уклоном Вам букет гвоздик.
Щоб пам’ятали Ви, що є ті люди,
Які любили Вас й любитимуть повік.
...Пам'яті В.М.Сизикова...
(21.02.2005.№2)
