Здерті шпалери твоєї черепної коробки
всотались в мій біль,
загорнулись у чистий покрив моєї шкіри,
я був брехуном
я постійно брехав,
коли повідомляв,
що в твоїх очах є щось живе,
Через декілька років все пройде,
пройде крізь горло,
перейде через шкіру,
і по шпалерах стікатимуть
мізки,
які я виб’ю собі
внаслідок передозування
пломбіром.
Я казав що віршів про любов більше не буде,
їх і немає.
Це просто нагадування собі
про те,
що моя улюблена пора року
здохла,
неначе гігантська комаха,
це просто нагадування про те,
що улюблені риси твого характеру
проламали черепну коробку
і тепер через неї
пролягають степи
й сивіють могили.
Але знаєш брехуни,
як і всі
теж моляться,
теж п’ють,
теж вбиваються транками
і за ці молитви
мало б настати,
в їх душах царство небесне,
а його нема все й нема,
проте замість нього
є дірка,
крізь яку видко хмари,
крізь яку видко
бога,
який посміхається і
сипле на все кокаїном
і люди чхають,
люди помирають,
вони ж не винуваті,
винуваті хіба в тому,
що вони народились.
