Бувають люди як світло вночі,
приходять несподівано, а залишають назавжди.
Назавжди залишаються лиш у мені,
Можуть прокинутись будь-коли,
Необов’язково після дванадцятої ночі.
І ми говоримо днями, хвилинами або вдаємо, що незнайомі.
Лишаємось наодинці зі своїми демонами і впиваємось болячками душевними
У без того вже зайняте теперішніми почуттями серце.
Я говорю, що потрібно припинити ці знущання, але згодом розумію,
Що вони вже не болять, кров вже не бурлить, і вузькі судини.
Ну і що, що хтось в мені і досі живе і розливається у посмішці часом,
Навіть, якщо це не мине, минусь я, і заберу нас разом, де б ми не були.
