І саме найгірше, що ти вже до цього звик,
найгірше те, що ти вже нічого не відчуваєш.
Ти ні на кого не реагуєш, зови тебе чи не зви, -
типу "контроль" над собою тримаєш.
Апатія, якою ти прокурений наскр́ізь,
беземоційність, яку ти видихаєш
і спогади, що оточуюють тебе скрізь -
це все, що при собі ти маєш.
Жити без неї протягом такого часу
виявляється повністю реальним.
Лише, кожного разу біля каси,
ти купуєш щось аморальне.
в повітрі пахне її волоссям, її вустами,
очами, тілом, руками, ногами,
її теплою, м'якою шкірою,
якої торкаєшся - і поринаєш у прірву,
її словами, спогадами, інтонацією, вимовою,
її усмішкою, яка найбільше тебе зачаровує.
ти можеш без неї жити,
ти можеш це витримати,
можеш вулицями ходити
і д́умки про неї не мати.
Але ці дні - дні очікування,
завжд́и матимуть її запах,
будуть з функцією гальмування,
усвідомлення відстані на мапах,
будуть приємними і гидкими,
солокими і бридкими.
ти втратиш дар говорити,
а може, навіть, і любити..
