Задихався рівніше.
Мабуть, заспокоївся.
І вже ж - знов пришвидчив крок.
Нічого, і я не так собі -
гонюсь, як скажена.
А люди, як стіни-
лиш фонове скло
в біганині.
І хоч би хтось оглянувся.
Вівці.
Тепер-нарівні.
Очей не зводить,
придурок.
Хто ж тебе так
дивитись навчив?
Я б його осліпила,
моя б на те воля.
"Чого сумна така?"
Вишкірився.
А я - у відповідь.
Чого втрачати?
ключ від гуртожитку?
останні копійки у гаманці?
собака з ними.
Гримлю по асфальту підошвами-
може, якраз відчепиться.
Ох і настирний цього разу вчепився.
Йдемо нарівні.
Задивляюсь на тіні.
Підходить ближче-
ступаю крок в його сторону
Одразу-як на сковорідці-
відскочив.
Відчув, певне, як зашкварчало.
Мабуть, замовляє завжди
стейк з кров"ю.
Ну нічого, прорвемось і цього разу.
Ще пару хвилин,
і вдома поговоримо.
Заходжу за кут,
притискаюсь до стіни
спиною
мурахи танцюють румбу
дихаю тихо і важко
піднімаю дерев"яну дошку
тінь з вулиці-бах!-
і готово.
Боги сміялись.
