|
(автор Яна Самчук
Луцьк, 2010 рік)
1.
19 жовтня 2010 року
Вівторок 10:03
Розмова по icq
Він: поїдеш зі мною?
Вона: чому?
Він: чому? Може ти хотіла спитати куди?
Вона: ні. Чому? Яка різниця куди їхати. Я знаю, що їхати доведеться з тобою.
Він: то поїдеш?
Вона: чому?
Він: …
тому що я кличу… або тому, що тобі має сподобатись.
Вона: і все ж таки… чому я?
Він: мені так хочеться…
Вона: ))
Він: поїдеш? Я ще нікого не запрошував тричі)
Вона: мм… поїду.
Він: я знав.
Вона: не хотілось би бути передбачуваною(
Він: ні… просто ти вже знаєш, що зі мною можна їхати. Ми це проходили)
Вона: ;-) так…
Він: ні, не треба. Не згадуй зараз. Ностальгія хай залишиться на вечір.
Вона: що мені варто знати про поїздку?
Він: а оце вже по суті)
Ліс, Осінь і Я…
Вона: і все?)
Він: все, що потрібно. Ну, плюс ще два десятка таких, як ми))) з наметами, керематами, гітарами, консервами, і нерозібраними думками в голові…
Вирушаємо завтра о 6:00 автобусом в таємний сховок для тих, хто не сумує за літом)
Вона: до завтра)
Він: ;-)
2.
19 жовтня 2010 року
Вівторок 12:42
Розмова по icq
вона: їду завтра з друзями в ліс на кілька днів – вогонь, гітари, осінь. Відпочину, розгребусь з думками
Кіра: з друзями? Щось тут не чисто)) відчуваю, що мається на увазі один «друг»??
вона: запросив один. А їдемо когортою в два десятка людей) має бути кльово)
Кіра: Він?
Вона: ну він. І що? Почнеш мене вчити?
Кіра: не хочу вмішуватись…
Вона: от і не вмішуйся
Кіра: ти здуріла!
Вона: давно… через нього
Кіра:ти ж сама його відштовхнула
Вона: 2 роки назад
Кіра: але ж не без причин
Вона: тоді я не наважилась. Я не шкодую. Тоді б в нас нічого не вийшло.
Кіра: а зараз по-твоєму вийде?
Вона: зараз ми нічого починати не будемо. Це не побачення. Я хочу розставити крапки.
Кіра: а йому це навіщо? чому він тебе покликав?
Вона: от і спитаю
Кіра: тобі не варто нікуди з ним їхати
Вона: він не Усама Бен Ладен)) чому ти так за мене боїшся?
Кіра: ні, не Усама. Гірше. Він невиправдана надія
Вона: я ні на що не надіюсь
Кіра: ага. Зовсім. Він випадково щось скаже… Ти сприймеш це як натяк… і поїхали…
Вона: нічого випадкового він не говоритиме. Я все сприймаю реально. Я чітко усвідомлюю, що ми їдемо як ДРУЗІ. І нічого більше. Нічого більшого мені не треба.
Кіра: «не треба» і «не хочу» - дуже різні поняття((
Вона: якщо щось мені не потрібне, то значить я цього не хочу
Кіра: не можеш визнати, що тобі його хочеться?
Вона: хочеться… і завжди хотілось. Але тільки поки він не мій. Коли він хотів більшого – мені це не було потрібно. І зараз не потрібно. Мені подобається те відчуття легкої недосяжності. Я вже це проходила, я точно знаю, що втрачаю інтерес до здобутого. Мені цікавіший сам процес завоювання. Потім все охолонуло і ми розбіглися. Я не хочу щоб це повторилося з Ним. Він занадто мені дорогий, щоб його втрачати. Мені хочеться просто знати, що Він є. Іноді списуватись по асьці. Іноді зізвонюватись. Іноді зустрічатись. Мені так хочеться…
Кіра: а якщо, коли ви будете там, тільки вдвох, тобі захочеться ризикнути і спробувати перевірити – раптом не охолоне, не розбіжитесь…
Вона: мені не 5 років – я не хапатиму цукерку з прилавку)
Кіра: це ти типу так кажеш, що можеш протистояти спокусі?)
Вона: ага)
Кіра: значить спокуса все ж є?
Вона: не чіпляйся до слів. Тоді встояла і тепер зможу. Все. Закрили тему. Я їду.
Кіра: ти пошкодуєш
Вона: можливо. Якщо поїду – я МОЖЛИВО пошкодую про це, але якщо НЕ поїду – ТОЧНО шкодуватиму.
Я їду.
Кіра: він одружується через 12 днів
Вона: О! А я й забула.
Я їду!
Кіра: не йорнічай. Просто думаю тобі варто голосніше про це пам’ятати!!
Вона: я їду. Крапка.
3.
19 жовтня 2010 року
Вівторок 12:42
Розмова по icq
Ден: вона? Чесно? Чому? Як? Ти здурів!! Що скаже Марія? Навіщо це тобі? Ти передумав одружуватись?
Він: йой) стільки питань про одну маленьку новину))
Ден: маленьку??? Та це ж …! Дуже!
Він: не хвилюйся так. Це ж я одружуюсь, а не ти)) ніхто не передумав. Мені треба поїхати не із звичною компанією. Треба подумати, розібратись з думками і бажаннями. Я на порозі нового життя – сімейного. Мені просто треба утвердитись у власному шляху.
Ден: Не запізно «утверджуватись»? треба було думати перед тим, як заміж комусь пропонувати! Сумніви?
Він: ні! Ні! Ні! Ніяких сумнівів. Я чітко знаю, що хочу одружитись саме з Марією. Це не через непевність. Просто так треба. Це замість холостяцької вечірки.
Ден: а Вона що замість стриптизерки? )))
Він:не смій
Ден: добре, добре. Не чіпаю. Як я міг насмілитись образити Вашу пасію.
Він: вона – просто друг.
Ден: Вона – не просто друг. Вона – жінка. Вона – завжди була і завжди буде. Навіщо вона тобі там? Ти ж хочеш розібратися в собі.
Він: не хочу бути один. На одинці забагато думається. А Вона не заважатиме.
Просто мені так хочеться.
Ден: знаю я що тобі хочеться. Ти сподіваєшся там, на одинці з осінню і з нею остаточно вирішити для себе хто Вона тобі. Переконатися, що Марію ти хочеш більше, ніж ЇЇ. В останнє спробувати. Бо якщо вже до Неї нічого не спалахне, значить ні до кого не буде незрозумілих почуттів і можна з чистою совістю одружуватись. Ти хочеш переконатись, що зробив правильний вибір, що обручку надінеш саме тій. А, може сподіваєшся, що вона скаже ніби помилилась відштовхнувши тебе 2 роки назад; скаже, що тобі не варто одружуватись і що ти їй потрібен??!!
Він: … на одинці з осінню і нею…
Нічого іншого я не хочу. Ти дарма все ускладнюєш.
Я їду.
4.
20 жовтня 2010 року
Середа шоста ранку
Автобусна станція
Вона: Привіт.
Він: Я зайняв нам місце в автобусі)
Вона: Довго їхати?
Він: Години три, якщо довгих зупинок не робити.
Вона: Можна буде поспати дорогою.
Він: Я теж чекав нашої зустрічі…
Як ти? Виглядаєш гарно. Як завжди. І пахнеш акварельними фарбами. Як завжди. І посміхаєшся так, ніби в світі не існує нічого і нікого, хто міг би тебе розчарувати… Малюєш? Це важливо, бо якщо ні, то – ти не щаслива.
Вона: Ми кажемо – пишу)
Він посміхнувся і поніс речі водію, щоб той сховав в багажне відділення. Вона дістала цукерки і пригостила всіх, хто сидів в автобусі – їм кілька днів доведеться пожити разом в наметах, то не погано почати знайомство із чогось солодкого.
Дорога була приємною. Вона сіла біля вікна – дивилась на дерева, а він слухав плеєр і робив вигляд, що дрімає. Вона дістала блокнот і простий олівець.
Через годину –
Він: обіцяли до понеділка без дощу.
Вона: починаєш з погоди, отже не знаєш з чого почати…
Він: напевно. Я взяв тільки один намет – доведеться ночувати разом.
Вона (здивовано підвівши очі): різко ж ти – від погоди до спільного проведення ночі. Зараз це не має значення. Один намет на двох це не фактор ризику, спокуса вона тут (і показала на голову).
Він: не знаю чому я про це згадав.
Вона: може тому, що це тебе непокоїть – спання в одному наметі збільшує ризик того, що щось все ж може трапитись, щось, про що ти можеш потім пошкодувати.
Він: я ніколи ні про що не шкодую.
Вона: але спільний намет тебе непокоїть.
Він: я ж сказав, не знаю чому про це згадав. Скажи краще чому погодилась поїхати?
Вона: стало цікаво.
Він: обожнюю таку пору року. Та, кому я кажу) для вас-художників це бездонна криниця натхнення.
Вона: мені дощу не вистачає…
Він не здивувався. Вона любила бігати під дощем, гуляти під дощем навіть без парасолі, дощ ніколи не здавався їй слізьми, дощ піднімав їй настрій. І він це знав.
Він: можливо тобі й бракує дощу, але в лісі він нам не потрібен.
Вона: Не потрібен.
Вона схилила голову йому на плече і заснула, а він решту дороги дивився на неї: як тихо і спокійно вона дихала.
5.
20 жовтня 2010 року
Середа Дев’ята година ранку
Десь біля білоруського кордону
Він: прокидайся, мала – вже тролейбуси ходять.
Вона усміхнулась, протерла очі, потягнулась і була готова виходити з автобуса.
Краєвид відкрився просто надзвичайний! Сонні дерева загорнуті в напівтуман; сонце пробивалось між ними чіткими широкими смугами; небо просто світилось блакиттю; вітер завмер… З чийогось плеєра було ледь чутно гітару Gary Moore… Навкруги було так жовто-жовто!
Метушня з багажем раптом стихла – всі дивились на природу. Ніхто не насмілювався псувати побачене якимось недоречним питанням.
Двигун розбудив мовчазних приголомшених красою людей. Автобус поїхав.
Повітря ставало прозорішим з кожною хвилиною і поки всі вибирали місця для палаток Вона побачила, що метрів за 100 від галявини – озеро! Дзеркально прозоре, тихе-тихе – здавалось на ньому ніколи хвиль не буває – де-не-де посипане ліліями…
– Я померла і потрапила в рай для художників!
– Йди сюди. Думаєш я сам поставлю.
– Поставиш. – посміхнулась – Я тільки покажу де ставити.
Вони розтягнули намет і позаносили туди свої речі. Вона відразу ж стала готувати керемат і одіяла як до сну – вона знала, що всі загуляються по лісі, потім засидяться біля вогню і їй не захочеться стелитися в якійсь енній годині ночі.
– Бачу ти вже думаєш про майбутню ніч? – сказав він з ухмилкою, побачивши як вона розстеляє ковдри.
– Це тобі вона всю дорогу з голови не йде.
– Але це ж не я ложе готую.
– А я не називаю це ложем, - і посміхнувшись виповзла з намету.
Компанія юнаків та дівчат, які розбрелися по лісі того жовтневого ранку, багато кому могла б здатися дивною. За ідеєю (вже ніхто не пам’ятає чиєю) одна з місцевих туристичних фірм вигадала «тур для індивідуалів» - любителів осені. Пропонувалось їхати не цілими тусовками, а тим людям, які хочуть відпочити на одинці, але не на самоті. Зібрали два десятка не знайомих людей плюс 1 представник тур фірми. Завезли в сухий теплий Поліський жовтневий ліс. В поїздку входить супровід представника, транспорт туди і назад, палатки (для тих, хто не має своєї – за окрему плату), казанок для готування їжі, цікаві пропозиції проведення вільного часу, способи впорядкування хаотичних думок в голові і Осінь. Всеохоплююча осінь.
Майже через годину всі вже добряче вмостили свої нічліжки і повиходили знайомитись. Кілька індивідуалів пішли подалі від табору – вони приїхали побути на одинці із собою і не гаяли часу на знайомство.
Більшості цих людей не треба було ні з чим розбиратись, вони приїхали сюди заради нових відчуттів – відпочинок з незнайомцями. А решта просто хотіли на 5 днів і 4 ночі забули про відключену гарячу воду в ванні, про вічно напхані тролейбуси з сердитими бабками, про дурнуватих сусідів, які стрижуть газон бензокосилкою в неділю о восьмій ранку, про запах вихлопних газів, про нездані заліки в університеті, про те, що в понеділок все одно йти на роботу, про кота, який розбив улюблену вазу… Словом, кожному з них було про що забувати.
А йому хотілось перед весіллями довести собі, що в минулому житті точно не залишиться нічого, про що він міг би потім шкодувати. А раптом в них би щось склеїлось? Вони ж ніколи не пробували, навіть не говорили один одному, що хотіли би спробувати. Він колись натякнув – вона перевела в жарт і вони обоє зробили вигляд, що то був жарт. Він спробував сказати, що йому її хочеться – як коханку, як друга, як дружину, як матір його дітей. Вона не почула цього так, як він казав – вона почула тільки те, що йому чогось хочеться, а чого саме він і сам не знає. Вона знала, що в нього є дівчина, зазвичай не одна. Вона ніколи б не погодилась бути «одною з». Він думав вона – та єдина. Вона знала, що цікава йому тільки до тих пір, поки він не цікавий їй, або поки вона вдає, що він її не цікавить. Він її і не цікавив, поки не сказав, що хотів би з нею мати якісь нормальні не тільки дружні відносини. Вона припинила все ще в зародку. Потім не одноразово пошкодувала, що вимушена була так зробити, але ніколи не шкодувала, що відштовхнула його. Деяким відносинам просто не судилося відбутися. А для нього вона з тих пір стала тією, яка не піддалася. Згодом він почав плутати це відчуття, це бажання з коханням. Вона завжди думала, що якщо трапиться нагода – вона ще раз обміркує можливість якоїсь спроби щось побудувати з ним. Проте, скільки б не обмірковувала, завжди приходила до висновку, що не варто. Надто боляче.
Костя (представник тур фірми) побачив, що народ повиповзав зі своїх печер і підійшов розповісти пропозиції на сьогодні:
– Спочатку нам всім треба поїсти, тому швиденько всі разом збираємо хмиз і дрова та й розпалюємо одне вогнище на всіх. Дрова збираємо з розрахунку на те, що будемо палити довго, а вночі збирати не захочеться. По плану в нас вечірня ватра і пісні під гітару – в нас аж двоє людей з інструментами приїхали. Як поїмо підемо – хто захоче – в сусіднє село: тут у місцевих жителів можна купити свіжого хліба, овочів, гарячий обід замовити на завтра і (на наступному пункті Костя наголосив з особливим задоволенням) взяти човен на прокат!
6.
20 жовтня 2010 року
Середа Приблизно перед заходом сонця
Десь біля білоруського кордону
Дядька Івана, який здавав лодку на прокат знайшли дуже швидко і ще швидше домовились про ціну і час повернення лодки. Дядько Іван обіцяв залишити ввімкнутим ліхтар на імпровізованому причалі, щоб вони знали куди повертатися.
Вітру все ще не було. Озеро віддзеркалювало небо, захід сонця, човен і Двох у тому човні… На іншому березі пожовклі верби схилилися над плесом – наче води попити. Подекуди було чути каркання ворон. Тиша. Ні гулу автомобілів, ні тупої музики з попсових радіостанцій, ні безглуздих розмов про особисте життя галасливих незнайомців в громадському транспорті, ні… Взагалі нічого.
- Ти нічого не хочеш в мене спитати?
- А повинна?
- Ти мені нічого не повинна. Я спитав чи хочеш?
- Хочу. Але не питатиму. Це твоє життя. Якщо ти вирішив сховатись тут зі мною, а не з Марією – це твоє право. Я не питатиму чому тобі знадобились ці дні тут. Не питатиму чи Марія знає куди ти поїхав. Не питатиму чи вона знає з ким ти поїхав. Не питатиму і про те, чого ти від мене тут очікуєш. Сам розкажеш, коли будеш готовий. Мені тут подобається. Тут так все надихає! Ця осінь просто неперевершено довга і яскрава. Я сьогодні за день зробила більше ескізів ніж за весь минулий тиждень. Дякую, що подарував мені все це. Не перебивай! Не смій зараз псувати мені настрій і починати з’ясовувати хто кому хто! Не треба, будь-ласка! Ми можемо згадати Марію і я почуватимусь якоюсь розлучницею – знаючи, що через 11 днів весілля погоджуюсь на всякі романтичні прогулянки! Ми – друзі! Якщо тобі треба було сюди приїхати, втекти від чогось, то я просто буду твоїм другом – не питатиму, не заважатиму розбиратись у твоїй голові. – вона закінчила говорити і відвернулась.
- Це ти згадала Марію. Не я.
Вона не поверталась. Мовчала.
- Думаєш я тебе сюди затягнув, щоб спокусити?! – здивовано спитав Він дещо підвищивши голос – Ти занадто самовпевнена. Я хотів поставити крапку. Думав – ти теж.
Кілька хвилин помовчавши, Він почав говорити дуже спокійним і навіть трохи сумним голосом.
- В мене й досі відчуття, ніби все було вчора; ніби я не розійшовшись остаточно з однією дівчиною, почав відносини з іншою. Ти чудово знаєш, що між нами щось є. Ми дивимось один на одного по особливому. Я люблю Марію. Дійсно люблю. Вона – унікальна, особлива, найніжніша, незамінна, така МОЯ… Але попри все це, ти не залишаєш мене байдужим. Сама лише згадка про тебе прискорює пульс! Я злюсь, коли хтось з моїх знайомих розповідає, що бачив тебе з якимось дурнем.
- Чому відразу дурнем?! – вона різко повернулась, аж лодка захиталась.
- Не перебивай! Я тебе слухав. Я злюсь на тебе за те, що ти не зі мною. Я ревную тебе, хоча ти і не моя… Я знаю, що не маю права на це. Я не маю взагалі ніякого права на тебе і твоє життя. Але все одно мені тебе завжди хочеться.
- І як я по-твоєму маю на такі слова реагувати?! – її голос підвищувався з кожним словом – Ти що уявив себе Сулейманом Другим? Гарем вирішив влаштувати! Однієї йому, бачте, мало – хочеться ще одну!
- До чого тут гарем?
- А як це називається? Про яку крапку ти взагалі казав? – вона заговорила так швидко, що він і слова не встигав вставити – Думаєш, якщо сказати вголос, що все скінчено, то тобі перестане хотітись. Між нами нічого не скінчено! Тому що НІЧОГО ніколи й не було! Про що ти взагалі? Ти хотів зіпсувати зі мною стосунки остаточно? Тобі це вдалось. Я не знаю як тепер бути тобі просто другом знаючи, що ти все ще не викинув з голови ті дурниці дворічної давності! Якщо тобі так кортіло перевірити чи вийшло б в нас щось, то треба було думати і пробувати раніше. Вже надто пізно. І я нічого такого не відчуваю. Чорт! Чому ми на цьому клятому човні? Я б зараз просто пішла і не було б цієї безглуздої розмови!
- Сядь – перевернемось! Сиди кажу! Не будь дитиною!
- Це я дитина? Це ти вирішив востаннє перед весіллям розважитись! Ти думав я скажу, що теж відчуваю щось до тебе, що шкодую про те, що тоді не дозволила нам щось закрутити?! Я знаю чому це все. Просто тобі ніхто ніколи не відмовляв. А я відмовила. Тому я й досі тобі цікава, як непідкорена вершина для альпініста – йому неодмінно треба вилізти на гору, чого б це йому не коштувало і занести це в список досягнень. І на тому все. Тобі просто треба, щоб я визнала, що теж божеволію від тебе, що ти добився свого. Тоді воно в тебе і перегорить. Ти заспокоїшся і завжди будеш дивитись на мене, як на бездомне кошеня – ніби й шкода його, а додому все одно не забрати. Скажи в чому я не права?
- У всьому. Я не хочу бачити тебе приниженою чи підкореною. Я не кажу, що люблю тебе. – він говорив так спокійно, що це аж бісило її – Я хочу зрозуміти звідки моя пристрасть, хочу не втратити тебе, але й не завдавати тобі болю. Напевно, в чомусь ти все таки права. Я не наполягав би так довго, як би не почув тоді відмови. Але воно мене все одно мучить. Ти кажеш, що між нами все одно нічого не вийшло б, але звідки така впевненість? Я не настільки впевнений, тому і тягне мене до тебе. Я постійно думаю, що якби ми тоді спробували, може б я з тобою через 11 днів одружувався?..
- Якби так, якби інакше… Ми не можемо судити що було б якби. Ти одружишся з Марією. А я не дам ставити на собі експерименти тільки для задоволення твого его. Я ж повірю, відкриюсь, закохаюсь… і мені буде боляче. Я люблю себе більше, ніж хочу перевірити чи вийшло б щось. Веслуй до берега. Вже пізно.
Ніч була надзвичайно ясною. Місяць майже у повні. Небо було просто всипане зорями – так рясно-рясно! В місті такого неба не побачити. Місяць відображався в озері. Здавалося, що в гості до вічно одинокого світила зайшла подружка. Тільки зараз вони це помітили – коли обоє замовкли. Дмухав ледь відчутний вітерець, але не осінній – не сирий, на холодний, не пронизливий. Такий по-літньому приємний дотик вітру. В таборі вже розпалили вогонь. Вони прив’язали човен в обумовленому місці. З села йшли мовчки. Боялись знов посваритись і зіпсувати прозорість тієї ночі.
7.
21 жовтня 2010 року
Четвер Близько четвертої ранку
Десь біля білоруського кордону
Він прокинувся від якогось шурхоту – це вона розстібнула палатку і намагалася тихенько вповзти в середину.
- Вау! Це ти нарешті спати прийшла?
- Не зовсім. Ми там щойно вогонь погасили. – вона насправді хотіла покликати його з собою, але він виглядав таким сонним), що вона зробила вигляд, ніби зайшла за чимось. – Ти спи… – і пішла.
Він не зовсім зрозумів що відбулося – спросоння та ще й в темряві він навіть не знав котра година – просто повернувся на інший бік і знову заснув.
Вона приєдналася до дев’яти таких самих сов, як сама.
Вони сиділи біля вогню і співали всілякі українські пісні аж того моменту, поки Костя не згадав:
- В нас же по плану сьогодні гриби!
- Які гриби?
- Надіюсь їстівні. (Дехто посміхнувся) О пів на п’яту прийде Василь Адамович, щоб повести бажаючих за грибами в ліс. Тому пропоную загасити багаття і зібратись на цьому ж місці через 20 хвилин – сходіть у туалет, візьміть якісь кульки для грибів замість кошиків і ножі, хто має.
Вона хотіла забрати його. Не вийшло. Вона навіть не помітила після якої пісні він пішов спати.
Всі зібрались як домовились і чекали грибника. Темрява розчинялася величезним місяцем, а зірок було стільки, що хоч хрестиком вишивай. Але все одно було якось трохи моторошно. Над озером стелився туман і все навкруги було огорнуте ним. Нагадувало німу сцену з фільму жахів – дерева якось дивно поскрипували, ніхто не розмовляв, пташки не співали. Все було якимось готично чорно-сірим. Нарешті прийшов провідник. Костя його представив:
- Це – Василь Адамович. Він із сім’єю щороку збирає гриби в цьому лісі. Він покаже вам місця, де ще можна щось знайти і – що важливіше – не дасть вам заблукати. Надіюсь.
Завершивши промову Костя пішов спати. Вже будучи біля свого намету, додав – Розбудіть мене хтось, коли повернетесь, я вас перерахую – втомлено посміхнувся і поліз в середину.
Василь Адамович був типовим чолов’ягою із глибокого українського поліського села: худорлявий, трохи з похмілля, потріпаний не легким життям, галасливий, веселий, мабуть добрий ( навряд чи не добрий і не кумедний мужик погодився б водити по лісі десяток міщансько-гламурних, розпещених, примхливих дітлахів в депресії та ще й о 430!), говорив він на типовому для цього регіону діалекті, тому туристи іноді погано його розуміли. А коли зовсім не уявляли про що той говорить, то просто сміялися і просили повторити. Василь Адамович повторював фразу повільніше – думав від цього вона стане зрозумілішою).
На прохання Провідника тусовка розтягнулась впоперек шнурочком попарно – 8-10м між парами, але так, щоб не втрачати з поля зору сусідів. Йти можна було тільки вперед – щоб ніхто не загубився.
- Вас багацько – я за всіма не вдивлюші, то дивітеся одне за другим. Якшо сумніваєтеся чи можна того гриба їсти, чи нє – оставте де найшли, хтось опитніший розбереться.
До цього дня по гриби вона ходила тільки раз, але більш-менш уявляла як виглядають їстівні та не їстівні. Її «парою» виявилася дівчинка років 16-ти на ім’я Ліна. Атмосфера була дуже невимушеною і просто підштовхувала до розмов. Навколо одні незнайомці – це так усе спрощує: не треба грати свою звичну роль – можна прикинутися ким забажаєш, можна розповідати набагато більше, можна почути абсолютно не заангажовану думку про своє життя, можна виговоритись, поплакатись і не хвилюватись через те, що про тебе ця людина подумає, бо по суті тобі все одно – ви незнайомці і навряд чи ще колись зустрінетесь.
Ліна почала першою.
- Знаєш чому я тут?
- Можу тільки здогадуватись. – але вона навіть не здогадувалась, думала лише про те, що Ліна така юна. Як її батьки відпустили з кучою чужих людей? Чому взагалі їй знадобилось від чогось тікати? – Хоча, ні. Не знаю і не здогадуюсь.
- Була в мене колись подруга. Мая. Така незвичайна дівчина. Я таких ніколи не зустрічала. Якось я поверталась додому і почула як хтось кличе мене десь зверху. На даху дев’типоверхівки стояла дівчина і гукала: «Ей, люди! Ходіть сюди! Тут небо ближче! Тут живе вітер!» я піднялась. Так я познайомилась з Маєю. Вона знала всі будинки в місті, в яких були відчинені двері на горище і можна було вилізти на дах. Вона влаштовувала там цілі вечірки: запрошувала всіх своїх друзів і просто випадкових знайомих. Вони пили гаряче вино з термосів і слухали музику. Деякий час я не пропускала жодної такої здибанки, а всі вони були вночі. Батьки мої не надто допитувались де я ходила. Вони почали чимось цікавитись тільки коли моя класний керівник подзвонила і сказала, що я перші уроки прогулюю. Насправді я не прогулювала, а просипала – я ж ходила з Маєю по дахах. Чесно кажучи, я ніколи не бачила її на землі. Тільки один раз. Коли я приходила, вона вже була на даху, а коли йшла, вона лишалась попрощатись з небом до наступної ночі. Мені здавалось вона живе на даху, як Карлсон. Щовечора я отримувала смс із адресою будинку. Коли в мене почались проблеми в школі, я почала рідше заходити до Маї – тільки в п’ятницю і суботу. Я якось спитала чи спускається вона коли-небудь на землю, а вона сказала – якщо ніхто-ніхто до мене не підніметься – я спущусь. Але ніколи не траплялось так, щоб ніхто не піднявся – навіть в морозну зимову ніч їй вдавалось заманити на дах випадкового нічного перехожого – в неї завжди було для цього гаряче вино в термосі. Вона мені найріднішою людинкою була. Як сестра, якої я ніколи не мала. Ми могли годинами сидіти на даху тільки вдвох, дивитись на зорі і розмовляти: ми вигадували сузір’ям свої назви, бо наукові Маї здавались нудними; ми загадували однакові бажання, коли зірки падали; ми знали яка фаза місяця буде сьогодні вночі і як називаються всі оті плями на ньому. Найбільше нам подобалося Море Спокою – його завжди було чітко видно і саме там (якщо вірити американцям) люди вперше висадилися на Місяць.
Після третього дзвінка класного керівника, батьки посадили мене під домашній арешт – заборонили виходити з дому після 22-ої години. Я написала про це Маї – вона обіцяла чекати мене на даху і щодня присилала мені нову адресу. Якось мої батьки поїхали в гості і трохи затримались – лишились ночувати там. Я мала можливість втекти до Маї. Але… Подзвонила однокласниця і вмовила піти на дискотеку. Я вже написала Маї, що прийду, але можливість погуляти з друзями після «арешту» траплялась рідко. Я вирішила зайти на дах на шляху додому – все одно Мая на даху буде до світанку.
В нічному клубі мені було якось не по собі. Почувалася зрадницею – сказала прийду, а сама тут… Раптом перехотілось і танцювати, і пити та й приятелі розповідали щось таке тупе і пошле. Я взяла таксі і поїхала за адресою, яку отримала того вечора в смс від Маї.
Я нарешті побачила Маю на землі.
Вперше і востаннє. Вона була вже холодна. В руці був затиснутий клаптик паперу. Поки таксист викликав швидку (чи то міліцію), я вийняла записку. Там було всього три слова: «Ніхто не прийшов.» Вона спустилась.
Останні слова Ліна говорила крізь сльози. Декілька хвилин мовчала – заспокоювалось. Вона теж мовчала – намагалась перетравити почуте. Ліна продовжила:
- Батьки боялись, щоб я собі не нашкодила і відправили мене сюди. Я не хочу, щоб вини хвилювались. Я їх дуже люблю, хоча вони мені і не рідні. Своїх справжніх батьків я не пам’ятаю. Мене вдочерили, коли мені було 5, а в 7 вернули назад в дитячий будинок – в моїх перших прийомних батьків з’явилася власна дитинка. Я дуже сердилась. Почувалася такою приниженою. Уяви, що тебе втоптали в грязюку, а я була тим мохом, який ріс на гниючих рештках на дні тієї грязюки… Я відмовлялась ходити до школи. Нова пара хотіла забрати мене менш ніж через тиждень. Я дуже довго не погоджувалась, влаштовувала істерики – коли тебе повертають як бракований фен, не дуже хочеться проходити через це знову. Але ці двоє виявились дуже хорошими людьми. Мама щодня приходила до мене в дитячий будинок, вмовила піти в школу, щонеділі тато приходив, а через пів року я погодилась переїхати до них. Вони іноді дозволяли мені забагато, наприклад, ходити ночами по дахах. Але це не через байдужість – вони довіряли мені і боялись обмежити мою свободу. Тому я тут. Не хочу, щоб вони хвилювались. Не хочу їх розчаровувати.
8.
21 жовтня 2010 року
На світанку
Десь біля білоруського кордону
Сонце вчора зайшло за озером, а прокинулось зовсім з іншої сторони. Мабуть ночувало у подружки. Над водою клубився густий сірий туман, а над сонцем хмари рожевіли. Легкий вітерець приніс запах світанку. Поступово дерева з чорних тіней перетворювались на жовтогарячі язики полум’я. Сонце підпалювало все навкруги. Цей схід був самотнім: ті, хто пішов по гриби не звернули уваги на пробудження дня; а ті, хто не пішов – ще спали.
Він прокинувся від дикого відчуття самотності. Відтоді, як до нього переїхала Марія він не спав один. Вже рік він не прокидався один. Він виповз з намету і попрямував до озера вмиватись. Тиша заполоняла все. Він бачив, що дехто вже прокинувся і збирав дрова; кілька дівчат готували щось поїсти. Над озером все ще був туман схожий на душі, які заблукали. Сонце ще не дісталось до води і вона здавалась моторошно темною. Він вмився, зайшов у воду по коліна – це дуже потужно збадьорило.
– Якщо ви там – допоможіть… - сказав він, дивлячись вгору і пішов туди, де був шанс поснідати.
Він сів на величезне повалене дерево, яке ще від учора слугувало всім лавкою. До нього підсів якийсь дивний високий блідий сумний хлопець із скляним поглядом в нікуди і несподівано почав:
– Ти любив когось?
– Е-е… Я…
– Якщо ні, тобі буде важко мене зрозуміти.
– Люблю. Мабуть.
Хлопець почав розповідати. Без жестів. Без міміки. Як завчений на пам'ять монотонний вірш про холодну вічну мерзлоту. Так, ніби світ навколо нього зупинився.
– І я люблю. Вона така дивна. Я ніколи не міг сказати чому я її люблю. Кажуть, якщо знаєш за що когось кохаєш, значить ти його не кохаєш. Я не знав за що її люблю. Одного разу я повертався пішком з нічної дискотеки. Якраз сходило сонце і мені захотілось пройтись. Я йшов через міст. Побачив дівчину. Спочатку злякався – подумав пригати збирається. Я обережно підійшов ближче і сказав якусь банальщину про красу сонця, що сходить над річкою і багатоповерхівками. Вона посміхалась. Я зрадів цьому факту – ті, хто посміхається, як правило, з мостів не стрибають. Вона виглядала дуже втомленою, навіть виснаженою – запалі червоні очі, бліде обличчя, надміру худорляве тіло. Але все одно, вона якось… світилась, випромінювала оптимізм. Вона була щаслива! Щасливіша за усіх пузатих депутатів, рожевощоких дітлахів і розмальованих дівиць. Макіяжу не було. Ніколи. Я запропонував прогулятись і ми дійшли до мене. Я зробив бутербродів і яєчню, а коли приніс – вона спала. З того дня вона приходила до мене щоранку – завжди вимотана. Спала до полудня, а потім зникала. Приходила під вечір. Якщо в мене був час, ми ходили гуляти, в кіно, в театр, катались на роликах, грали пейнтбол, більярд, боулінг… Словом, ми випробовували всі можливі розваги в місті. Зі мною вона не пила алкоголю, хоча я й намагався розслабити її шампанським. Вона ні разу не ночувала в мене – іноді мені здавалось, що вона Леді-Яструб, як в тому фільмі коли Вона від світанку за заходу була яструбом, а Він від заходу до світанку вовком… Вона не розповідала де була. На запитання відповідала наспівуючи пісню Машини Времени «Он любил ее, она любила летать по ночам…» . Поряд з нею я забував про все, окрім того, що мені постійно дуже хотілось її нагодувати. Батьків своїх вона не пам’ятала – вони загинули від цунамі на якомусь модному курорті, коли вона була ще немовлям. Її передали бабусі, яка оплачувала няньку і ніколи не була поруч – вона була багатющою. Коли дівчині було 13 чи 14, бабуся виїхала в Ізраїль на ПМП. Вона лишилась сама, якщо не рахувати бабусиних грошових переказів. Про наступні роки життя вона не розповідала – я не знав чи вона десь вчилась, чи працювала. Мені й не було необхідності знати. Вона була такою пташкою, яка сама вирішувала куди їй летіти, мої питання могли здатись кліткою. Коли ми були в мене, вона майже не покидала балкон – я живу на дев’ятому поверсі. Вона казала, що то найкраще місце в квартирі. Я перестав пропонувати їй переїхати до мене. Я хотів, щоб вона народила мені дитину. Я любив дивитись як вона їсть, спить, читає, приймає душ; я любив її попри те, ще не знав де і з ким вона ночує, чим заробляє на життя, попри те, що знав, що вона ніколи не буде варити мені борщ і прати шкарпетки. Вона ніколи не плакала, вона могла завжди підняти мені настрій, вона ні на що не скаржилася, нічого не вимагала… Якось ми йшли від мого університету – я не здав екзамен – вдруге – і мене відправили на останню перездачу – на комісію. Крім того, що я мало що розумів з предмету, я ще й з викладачем посварився. Третя невдача і я вилечу з унівєра. Вона бачила, що настрій в мене нижче плінтуса, але не втішала, раптом посеред вулиці почала голосно співати «А у жирафа шея длинная! А у жирафа шея длинная! А у жирафа шея длинная – он не умеет целовать! А мы ему по морде чайником, и самоваром, и паяльником, и железным умывальником – и научили целовать…». Люди озирались, а їй було байдуже – це так вона вміла розвеселити… Вона казала, що я – її вітер. Це теж саме, що зізнання в коханні. А однієї ночі вона зістрибнула з даху мого будинку.
Хлопець договорив і пішов. Не чекаючи реакції.
Всі в цій подорожі поводили себе дивно. Він бачив людей, які не сказавши ні слова могли підійти, обійняти і плакати. Саме для таких і був придуманий «тур для індивідуалів».
Прийшов Костя:
– Агов, народ! Прокидаємось! Виповзаємо! Вмиваємось! Йдемо снідати. Підходьте всі сюди хвилин через 10-15 – буду розповідати плани на сьогодні.
За 10 хвилин все було готове – хліб, рибні консерви, варена каша, компот і пиріжки, які їм приніс хтось із села. Поки всі їли, Костя повідомив:
– Ділимося на пари: обов’язково різностатеві і щоб до того ви не ходили разом ні в село, ні по гриби. Вибирайте нові не знайомі об’єкти. Кожна пара отримає карту. Завдання: знайти всі точки, вказані на мапі. Виграє пара, яка першою принесе прапорці з усіх точок. Переможцям – безкоштовна прогулянка на човні. Але граємо заради гри, а не перемоги. Пора вас розкутуркати. Пари поділимо жеребом, щоб ніхто не ображався. Хто не хоче – може відмовитись зараз.
В цьому турі взагалі все було добровільно – хочеш, можеш навіть з палатки до неділі не виходити.
Лишилось 15 людей, з яких Костя зробив 7 пар. Вона лишилась сама, тому з нею утворив пару Костя.
Всім було так весело! Вперше за поїздку всі гиготали. Навіть ті, у кого хтось помер, розлюбив, покинув… Мало хто розбирався в картах і ніхто не займався спортивним орієнтуванням. Дехто сперечався де північ, а де південь; інші вирішували куди бігти спочатку, але всі однаково були раді, що взялись за це – кидались сухим пожовклим листям, лякали один одного зненацька вискакуючи з-за дерев, заплутували суперників… Всі ці збентежені люди нагадували молодший загін в дитячому таборі.
Він опинився в парі з високою білявкою, схожою на дівчину з обкладинки. Вона виглядала дещо гламурно серед лісу без ознак цивілізації. Було важко повірити, що ця особа в рожевому жилеті з хутром на капюшоні може жити в палатці. Її звали Софія і вона виявилася зовсім не такою холодною, як здавалась на перший погляд. Деякі прапорці були високо на деревах і хлопцям доводилось підсаджувати дівчат: дуже смішно виглядали сім хлопців, які бігають по лісі з дівчатами на плечах, перегукуючись між собою і періодично падаючи в кучу пожовклого сухого пахучого листя.
Софія вправно лазила по деревах, що не могло не дивувати. Остання точка в кожної пари була не в центрі перегонів, а досить далеко від усіх точок і інших пар: Костя так задумав, щоб люди встигли відпочити від біганини і поговорити без напрягу і глядачів. Сенс гри був в тому, щоб поговорити.
Софія розповідала неохоче. Сказала тільки, що приїхала сюди відпочити від набридливих вічно однакових поглядів – на неї всі дивились як на тупеньку блондинку, що не могло не бісити. Все життя вона тільки те й робить, що доводить людям протилежне – отримала червоний диплом магістра філософії і відшила безліч хтивих пропозицій багатеньких буратін, які думали, що її можна купити і посадити вдома як миленьку гарненьку Барбі.
Вони теревенили про стереотипи, осінь, способи залазити на дерева, коханців, сніг, шкідливість диму від спаленого листя, спання в палатках, гарячий чай, кольори прапорців, сусіднє село і пиріжки з сиром.
Костя хоча і вважався тут представником тур фірми, насправді він в цій конторі не працював. В свої 29 він вже встиг багато навчитись і багато пережити. Він закінчив психологічний факультет у Львові і спеціалізувався на психопатології депресивних станів. Потім працював в одній приватній клініці, куди заможні люди привозили своїх дітей, родичів і друзів після спроб самогубства. Через 5 років такої роботи Костя зрозумів, що ця клініка забирає в нього надто багато життєвих сил – кожного пацієнта він сприймав як близького друга, кожен випадок був для нього особливим. Якось він лікував хлопця, який вскрив собі вени після загибелі батьків і сестри. Вони їхали разом в одному авто – всі померли на місці аварії, а на ньому ні подряпини; та ще й він був за кермом. Його врятував пасок безпеки і те, що камаз в’їхав в них зі сторони пасажира. Він провів у клініці найдовше від усіх – його виписали аж через рік після госпіталізації. Костя ставився до нього як до брата. А через день він повторив спробу. На цей раз вдало…
Після цього Костя звільнився і повернувся в Луцьк. Відкрив власну фірму, яка надавала послуги консультанта психолога. Ось уже майже 2 роки він успішно допомагає людям – не тільки в депресії. Серед його клієнтів багато подружніх пар і тих, хто тільки збирається одружитись. Спочатку було важко, але перші клієнти порадили його своїм знайомим, а ті – своїм і поїхало. Зараз він вже може дозволити собі перебирати і тому намагається не братися за випадки, пов’язані із спробами суїциду. Сюди він теж не хотів їхати, але директор тур фірми дуже хотів, щоб пробний заїзд «туру для індивідуалів» вдався і запропонував гарну платню. Зараз Костя вже серйозно обмірковував пропозицію про постійну співпрацю з турагенством.
Їй гра подобалась. Як і усім іншим. Вже коли прямували за останнім прапорцем Вона з іронією спитала:
– А чому ти пішов саме зі мною? Щоб позбавити мене можливості виграти прогулянку на човні? Це ж ти розвішував, тому змагатись за приз ти не можеш, а відповідно і я.
– Не хотів, щоб ти знову з кимось каталась на човні… Просто подумав, що мені з тобою буде цікаво. В твоїх очах нема того болю, що у інших. Хочу поговорити з тобою відтоді, як ти пригостила мене цукеркою.
– Дивно. Не думала, що ти візьмешся лікувати випадок, який вважатимеш найлегшим.
– Хто сказав, що тебе потрібно лікувати?
– Ти ж тут усіх лікуєш.
– Я вибрав тебе, бо ти не є пацієнткою. З усіх, хто тут є тільки тобі не треба допомагати розбиратись з думками – ти не заплуталась, ти знаєш чого хочеш і чому ти тут. Ти малюєш – я підглянув. Вибач, якщо не можна було.
– Нічого. Я не ховалась. Але… Може ти помилився. Я таки трохи заплуталась. Я тут з другом.
– Я помітив. Тільки ви двоє живете в одній палатці – в решти є по намету на душу.
– Ні, ми не коханці. Він одружується через 10 днів. Але каже, що йому «все одно мене хочеться».
– Тоді це його особиста сексуальна драма. Чи тебе це бентежить?
– В тому то й справа, що так. Ми – друзі. Це однозначно. Але років два тому він пропонував більше – я відмовилась. З того часу наші стосунки стали якісь… двозначні – фрази з підтекстом, натяки між рядків…
– А чому ти відмовила йому?
– Бо він такий… Навіть не знаю як сказати. Я йому була цікава тільки тому, що ніколи не велась на нього. Між нами завжди було багато спільного. Якщо випадково стикались на дні народження в спільного друга – весь вечір сиділи разом і «весь світ нехай зачекає»; коли бачились на вулиці – далі йшли разом;могли разом втекти з вечірки, якщо ставало нудно; любили разом з пар повертатись.
– Чекай. Ви одногрупники?
– Ні. Вчились в одному корпусі. Так, про що я… А-а… Розумієш, ми як друзі були, але все одно… Переписувались і передзвонювались як пара. Ти ж не всім подружкам щодня кажеш «доброго ранку» і «добраніч». Це почало змінюватись лише, коли Марія з’явилась. Але ми все одно щодня списувались по асьці, часто бачились. Якби я тоді погодилась з ним щось замутити… – вона зробила паузу, задумавшись – В нас би нічого не вийшло.
– Чому ти так в цьому впевнена?
– Просто знаю. Я його знаю. В нього просто азарт недосяжності. Йому набридли черги фанаток, які на все готові заради того, щоб піти з ним на побачення.
– Він, звісно, відомий в місті… але… він же не Г’ю Джекмен, щоб на нього аж вішались.
– Він – найпопулярніший в регіоні ді-джей. Він звик бути в центрі уваги. Йому аплодують, підморгують. Він ніколи не знімав дівчат – вони його знімали. А я – ні. Коли ми познайомились, я й гадки не мала, що він така собі «зірка». Це його й зачепило. Якби я виказала хоч би чимось, що він мені подобається – все: гру завершено, об’єкт завойовано.
– То він тобі все таки подобається.
– Не знаю…
– Знаєш. Ніхто крім тебе не знає: ти або хочеш бути з ним, або ні.
– Він мені цікавий. Дуже. Ми годинами маємо про що говорити і про що мовчати; нам весело, комфортно… Але я ніколи не уявляла його тим, кому мені хотілося б випрасувати сорочку.
– Ти маєш на увазі – навіщо пробувати, якщо однозначно до чогось серйозного це не приведе?
– З ним – так. Я не заперечую – ми могли б почати зустрічатись, цілуватись. Секс додав би ще трохи часу тим стосункам, ми б ходили в походи, жили б в наметах, тусувалися б на дискотеках… Але місяців через 2-3 я зрозуміла б, що себе він любить більше, ніж мене… Я точно знаю, що в результаті мені було б боляче. А заради чого? Заради спроби побудувати щось з тим, кого я і так вважаю не підходящим. Він визначає роль для себе і своєї дівчини зовсім не таку, як я для себе і свого хлопця. Просто є відносини, яким не судилося відбутися. Він теж це знає. Просто хоче переконатися.
– Тобі видніше.
– Тобто? Ти зі мною не погоджуєшся?
– Просто я думаю, що ніхто не знає напевне як сталося б, якби…
– Це так, але мене влаштовувала так ситуація, яка була. І, взагалі,– зараз вже в будь-якому разі пізно – він одружується. Вона його любить і я не дозволю собі бути тою, через кого їй буде боляче.
– Дуже благородно!
– Нащо ти так пафосно?
– Це ти.
– Я ніколи не давала йому марної події. Мені немає за що почуватись винною.
– То в чому проблема?
– Я не знаю. Хочу, щоб він не говорив мені того, що говорить. Хочу, щоб він не хотів мене. Хочу не втрачати друга.
– Колишніх друзів не буває. Ніщо і ніколи не може змусити людину перестати бути другом. Якщо з якоїсь причини друг покидає чи зраджує, то він ніколи не був другом.
– Як у тебе все просто. Хоча, може ти і правий.
– Залиш його невизначеність при ньому. Хай розбирається у власній голові. Не дозволяй вплутувати себе в те, що тобі не потрібно. Йому це як розвага якась, а ти переживаєш; хвилюєшся і за нього, і за Марію, і за вашу з ним дружбу. Якщо він тобі дійсно друг, то хай би думав не тільки про свою хтивість, а й про тебе. В яке положення він тебе ставить? Якщо не погодишся з ним мутити – розіб’єш йому серце. А якщо спробуєш – поламаєш життя Марії.
– Та, ні. Він зовсім не хотів мене кривдити умисно. Він думає, що я до життя Марії не маю ніякого стосунку. Він просто вважає, що в нас могло б щось вийти. І все. Всі інші деталі – то не його справа.
– І тобі подобається такий егоїст?
– Я іноді думаю, що друзів ми самі собі не обираємо.
– В цьому я з тобою повністю згоден.
– Все!
– Що все?
– Я знайшла останній прапорець!
Вона посміхнулась і побігла до пункту збору команд.
Першими прибігли Ліна і високий худий блідий Хлопець. Вони і відправились плавати на човні. Коли повернулись, видно було, що кілька проведених на озері годин Ліна проплакала, а він став ще відстороненішим, ніж був.
В таборі цього вечора знову розпалили багаття. Костя запропонував:
– Пограємо в «Скелет у шафі». Хтось підпалює сірник і передає по колу. Той, у кого він гасне, відповідає на запитання решти. Кожен може поставити лише одне будь-яке запитання. Відповідати потрібно відверто. Інакше буде нецікаво. Одна умова – хто не грає, той не сидить тут і не слухає.
Біля вогню лишилось семеро – двоє були на човні, 5 – сказали, що пішли спати, 3 – пішли в село за хлібом і свіжими продуктами і ще 3 – просто гуляли по лісі.
Він і Софія пішли в село. Вона лишилась біля вогню.
9.
21 жовтня 2010 року
На заході сонця
Десь біля білоруського кордону
Всю дорогу до села Софія захоплено доводила попутчику основні закони діалектики. Вона аж світилася від того, що хтось зацікавився її філософською маячнею. Він робив вигляд, що Йому дуже цікаво, а іноді зауважував із розумним видом:
– В цьому я з тобою не згідний.
Він так казав не тому, що дійсно з нею не погоджувався, а тільки для того, щоб вона ще раз доводила свою правоту. Йму подобалось як вона говорить, хоча й зовсім не слухав про що.
Він думав про Неї. Перед очима випливали чіткі образи, ніби все відбувається на яву – Вона пише якусь картину… пейзаж, а Він тримає біля неї фарби. Вона дозволила йому дивитись на ще незавершену роботу… ЇЇ рука рухається так плавно, ніби плаває по полотну, на якому з’являються контури намальованого світанку… Вона посміхається і від її посмішки все навкруги стає тихим, спокійним, яскравим. Вона засліплює чарівністю. Він завжди казав, що таку посмішку забути неможливо – він впізнав би її навіть через тисячу років. Раптом думки перескочили зовсім в іншу площину. Тепер він уявляв, як цілує їй шию, вушка, плечі, оголену спину… Стоп! Він не може! Не має права! Вона не його! І не можна дозволяти собі хотіти аж на стільки! Він намагався зупинити хід власних думок, намагався сконцентруватися на тому, що розповідає Софія, але все було марно. ЇЇ губи були перед очима. О, як же йому схотілось її поцілувати! І, байдуже, що в неділю доведеться повертатися додому, до Марії. Марія нічого не знатиме – він же нічого не зробив, а за одні бажання судити і ображатися не можливо. Він тоді не думав про те, що думки це початок вчинків. Він взагалі ні про що не міг думати, окрім Неї.
Вона сиділа біля вогню і намагалась придумати якесь цікавеньке запитаннячко, але це не так просто, коли нікого не знаєш – можна ненароком втрапити на болюче місце.
Загалом гра не вдалася такою цікавою, якою зазвичай буває, коли грають добре знайомі люди. Всі боялись образити один одного і тому питання були далекі від особистого. А коли не говорити про особисте – стає не цікаво. Люди почали розходитись. Костя помітив і припинив все оголошенням про вечерю. Народ пожвавішав – всі заходились щось мити, нарізати, намазувати, гріти…
Вона побачила, що Костя засмутився і хотіла була підійти підбадьорити, але тут повернулись Ліна і високий худий блідий сумний Хлопець і він пішов говорити з ними.
Майже одночасно повернулись і ті, хто ходив в село. Вона підійшла до Нього.
– Ви вчасно. Ми якраз готуємо вечерю.
Софія з іншим попутчиком понесла харчі до вогнища. Вони лишились самі.
– Я скучив за тобою.
– М-м.. Як можна було скучити – ми живемо разом в маленькому замкнутому просторі.
– Ми не розмовляли з того часу, як катались не човні. Я тебе майже не бачив.
– Так сталось. Я намагалась тебе зрозуміти.
– І як?
– Тепер я не звинувачую тебе у бажанні завести гарем.
– Хоч якась гарна звістка.
– Але це не означає, що мене не бентежать твої слова.
Він зненацька схопив її за талію, притиснув до себе – міцно-міцно, так як обіймають когось дуже дорогого перед далекою поїздкою, або прощаються назавжди, або як маленька дитина тримає улюблену іграшку, яку в неї намагаються забрати… Словом, вирватись з тих обіймів шансів не було. Він почав дуже швидко і схвильовано шептати їй на вухо, занурюючись в її густе пишне волосся і вдихаючи його аромат:
– Давай не повертатись, давай втечемо – від Марії, Софії, Кості, Кіри, Дена… від цілого світу. Будемо вдвох – тільки ти і я! Нам же так добре разом. Я зроблю тебе щасливою. У нас буде четверо дітей. Ні! П’ятеро! Два хлопчика і три дівчинки. І всі будуть схожими на тебе, бо ти найгарніша з усіх, кого я бачив. Я коли-небудь казав тобі, яка ти гарна? Ти – прекрасна… Я люблю тебе. Я любив тебе ще тоді, коли збрехав викладачеві, що я твій дядько і вкрав тебе з пар. Я любив тебе тоді, коли ми поїхали в гори і ти підвернула ногу, а я більше трьохсот метрів ніс тебе вниз. Я любив тебе коли ти розповідала мені про свого першого хлопця. Я любив тебе тоді, коли запропонував зустрічатись… А ти… Я знаю, що я не вчасно, але ніколи не буває пізно для правильного рішення. Я не перестав любити тебе навіть коли ти мені відмовила. Я і з Марією зв’язався тільки, щоб ти приревнувала, спочатку. А потім якось звик до неї і почав думати, що люблю її. Вона дивовижна людина, але вона – ніщо проти тебе. Я мусив це тобі сказати. Я все надівся, що ти як в тих американських фільмах, коли дізнаєшся, що я надумав женитись – раптом зрозумієш, що не хочеш мене втратити і почнеш повертати мене собі. Але ти не почала. Я почав сподіватися, що ти так драматично забіжиш в ЗАГС перед фразою «Оголошую вас чоловіком та дружиною» і зупиниш церемонію. Але тут зрозумів, що не забіжиш. Я думав, що коли завезу тебе сюди, ти перестанеш вдавати ніби байдужа до мене і ми будемо разом.
– Ти що п’яний?! Відпусти мене негайно! Що ти верзеш! – Вона майже кричала. Вони стояли всього в 30-35м від решти і ті почали здивовано озиратись, але вже стемніло і нікому не хотілось підходити ближче і розбиратись. Вона була шокована. Одна справа – натяки на непоставлені крапки в колишніх відносинах і зовсім інша – бажання покинути наречену за 10 днів до весілля. – Ти не розумієш, що говориш. Ти себе послухай – люблю! Ти любиш Марію. Крапка. Я тобі відмовила, от ти й завівся. Ти мене не любиш. Хочеш, але не любиш. Ти не покинеш Марію – я тобі не вірю. Хочеш затягнути мене в ліжко – нічого не вийде. Я тобі НЕ ВІРЮ. Та відпусти ж мене! – Вона сердито крикнула і Костя не витримав:
– Юначе, тобі ж сказали відпустити. Якщо жінка просить – не можна їй відмовляти.
– А ти ще хто такий? Це твій новий трахальник? Так? Відповідай!
– Ти точно не при собі. Заспокойся. Я тебе дуже прошу. Відпусти мене. Давай поговоримо спокійно.
– Відпусти дівчину.
– Та пішов ти!
Він відштовхнув Її і з розмаху, з усієї люті, яка зібралась за два роки відмов, зацідив Кості в зуби. Той мало не впав і як тільки побачив, що з рота юшить кров, накинувся на Нього. Доки ті, хто сиділи біля вогню, зрозуміли, що там бійка і підбіли розбороняти, хлопці встигли добряче пововтузитись і натовкти один одному пики.
Вона цього вже не бачила. Ніщо інше на світі їй не здавалось таким безглуздим і тваринним, як бійка. Вона перестала бачити в них обох людей. Первинний інстинкт самців – битись за самок. Фу! Від бійок їй робилось бридко. Колись в середніх класах одні дурні вже вирішували бійкою хто її на танець запросить. Їй було так кепсько, що вона побігла блювати так і не потанцювавши з жодним з тих бійцівських півнів. Вона вважала, що це світ так влаштований – є дівчата, які мріють, щоб через них хтось побився, їм лестить той факт, що хтось заради них готовий комусь зуби повибивати; через таких дівчат ніхто не б’ється. Вона ж ненавиділа ті бійки і, мабуть, тому й втрапляла в подібні ситуації. Вона почувалась катастрофічно приниженою – хтось намагався виграти її в бійці, як трофей, як шматок ведмежої шкури. Від цих думок неможливо було сховатись. Вона все йшла, йшла. Аж поки зрозуміла, що так і заблукати можна. Вона розвернулась і пішла назад. Ні з Ним, ні з Костею Вона не розмовляла. Забрала всі свої речі з його намету і перенесла все до Ліни.
Вона лягла, закутавшись у спальний мішок, скрутилась клубочком і намагалась заснути. Але в голові лунав Його голос, який змушував думати. Вона думала, про те, що може все ж помилилась, може варто було раніше здогадатись, що Він таки щось відчуває. Можливо він дійсно її любить, що Вона для нього не просто примха. Ці думки не поміщались в голові. Він не може не любити Марію. Він не може зустрічатись, жити і одружуватись з Марією тільки, щоб змусити Її ревнувати! Просто це НЕМОЖЛИВО. І все тут. Але навіщо йому брехати? Щоб переспати? Цього можна було б спробувати добитись значно спокійнішим способом. Чому він зірвався? Що було останнім поштовхом? Чому не говорив так відверто раніше, чому чекав майже до самого весілля? А що, як він каже правду? Що, як Він її ЛЮБИТЬ? А, може і вона його? Ні, вона його не любить. Хоч в чомусь Вона була впевнена.
Софія протирала Йому синці спиртом, а Він думав як жити далі. Колись, коли він запропонував Марії переїхати до нього, він думав, що викинув Її з голови. Чим рідше вони бачились, тим легше йому ставало. Коли вони просто переписувались, він не бачив її чаруючої посмішки, губ, рук, не чув голосу, не відчував її запах… йому здавалось він зможе прожити без неї. Але тут… він не стримався – просто стояв так близько, що його притягнуло як магнітом, а коли відчув її тепле м’яке тіло (навіть через куртку він відчував її груди) – просто не зміг відпустити. Але найгірше те, що він тепер не може повернутись до Марії – вона відчує; відчує, що він любить когось іншого. Роблячи боляче іншим, ми і собі завдаємо болю. Тепер страждатиме і Він, і та, яку Він надіявся зробити щасливою. Звісно, Він нічого їй не говоритиме, але… Марія заслуговує щоб її любили; любили так, як Він любить Її.
10.
24 жовтня 2010 року
Неділя
Луцьк
Аж до кінця подорожі, до неділі, вони троє ні разу не заговорили одне з одним. Пригода від того не стала гіршою – Костя справно виконував свої обов’язки і полегшував страждання всім, хто цього потребував. Всім, майже всім, подорож сподобалась. Коли під’їхав автобус нікому не хотілось звідти їхати. Вона не хотіла сидіти біля нього ще три години. Тому довелось їхати біля Кості. Їй було дуже боляче – вона втратила друга, хоча якщо вірити в те, що колишніх друзів не буває, – Він ніколи не був їй другом. Від такої думки ставало ще гірше.
Костя боявся заговорити до неї, бо вона все ще була ображеною. Хоча на Костю вона те тримала гніву – Він же відбивався, не міг він просто стояти, коли його лупцюють. Вона не розмовляла з Костею всі ті дні, бо знала, що доведеться пояснювати. А що вона могла йому пояснити, якщо сама не знала як ставитись до почутого. Але Костя ризикнув:
– Вибач. За все: за те, що втрутився, за те що не відвернув бійку…
Вона поклала йому вказівний палець на губи, ніби промовляючи: «Мовчи. Не хочу більше про це згадувати.» Костя поцілував Її палець і взяв Її руку в свою, подивився їй в очі не побачив там ні образи, ні злості, швидше – розчарування. Вона опустила очі, а коли знов підняла – посміхалась і виглядала так, ніби наділа маску гарного настрою. Та маска виглядала дуже природно. Костя почав було вірити. Що Вона й справді повеселішала.
– Як думаєш, такий тур ще колись відбудеться?
– Впевнений, що так. Поглянь на усіх цих людей, вони – впорядковані, а дехто навіть – щасливий! Думаю, це варто того, щоб повторити «Тур для індивідуалів».
– Мабуть.
Решту дороги вони мовчали – Вона дрімала, а Костя на Неї дивився. Коли всі повиходили з автобуса, попрощались, Костя глибоко вдихнув, так ніби зібрав в один вдих всю свою хоробрість, і сказав:
– Можна, я тобі подзвоню?
– Можна. – Вона посміхнулась, трохи втомлено, але все одно щиро і попрямувала до таксі.
Він повернувся додому, до Марії. Думав, не зможе глянути їй в очі – зміг. Думав, вона здогадається – вона просто подумала, що Він з дороги втомився: приготувала Йому ванну, помила, нагодувала, вклала в ліжко, роздягнулась і притислась до нього всім своїм маленьким гарячим тільцем. Він займався з нею сексом так чуттєво, як ніколи раніше. Марія думала, це від розлуки. А Він… уявляв, що з ним Вона.
Вона ще довго ходила мовчазна і розгублена. Кіра дорікала їй, що мовляв якби не поїхала – нічого б не знала і не втратила б друга. Вона з цим категорично не погоджувалась. Вона ні на мить не пошкодувала, що поїхала – вона дізналась правду, навіть якщо й таку гірку. Вона твердо вирішила піти з Його життя – поки вони не бачились Він зміг побудувати стосунки з іншою людиною, а отже зможе щасливо жити з Марією, якщо Вона зникне з Його життя. Вона не відповідала на Його дзвінки, заблокувала в icq, уникала в університеті.
Епілог
Через два місяці Він припинив спроби з нею поговорити – не чекав під корпусом, не писав, не дзвонив. Вона подумала – отже й не любив, якщо так легко здався. Натомість Костя почав частенько дзвонити, писати, заходити… Їхала з другом, а повернулась із ще одним причепою. Чим більше проходило часу тим гостріше Вона відчувала Його відсутність. Він почав ввижатися їй серед перехожих і навіть снитися. Вона попросила його про зустріч.
– Вибач, що не відповідала. Я не знала що тобі казати. Я розгубилась ще тоді, коли ти мені наговорив все оте в лісі. Я-я… просто не знала, що робити з таким тягарем інформації. Та ще й та бійка. А ти ж знаєш, як я до бійок відношусь. Я знаю, що не маю права зараз втручатись в твоє життя. Я хотіла повністю стерти всю себе з твого шляху. Я намагалась. Але я не врахувала одного. Я завжди знала, що ти до мене не байдужий, але ніколи не думала, що ти відчуваєш щось, окрім пристрасті. Я не припускала, що ти можеш мене любити. Тому я придушила в собі будь-які почуття до тебе. Я знала, що не зможу просто місяць-другий потусуватись, потрахатись і розбігтись. Якби я з тобою щось почала, я б повністю дала волю почуттям – я б закохалась. Я завжди думала, що мені буде через це надто боляче, бо ти мене ніколи не зможеш полюбити; просто вдовольниш свою хіть і покинеш. А це виявилось ілюзією. Мені зараз дуже важко. Без тебе. Я не думала, що захочу таке казати… Я… Я розумію, що вже пізно… але ти повинен це знати… Я… тебе люблю.
– Ні… ні… НІ! Ти не можеш так зі мною! Ти… ти… найжорстокіша з усіх, кого знаю. Ти весь цей час зі мною гралася…
Він завмер, подивився їй в очі… схопив, обійняв, поцілував, почав роздягати і весь час шептав – не пізно, для правильних вчинків не буває пізно… Раптом побачив власну обручку… і відсахнувся, ніби хтось його розбудив. Встав, взувся і вийшов. Через кілька хвилин повернувся, поцілував. Вона відчула, що це їх останній поцілунок.
– Я не залишу Марію. Вона носить мою дитину… – і закрив за собою двері.
19 жовтня 2010 року
Яна Самчук
ID:
358294
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.08.2012 12:19:04
© дата внесення змiн: 04.09.2012 22:48:54
автор: Kasyamaka
Вкажіть причину вашої скарги
|
