Не стало батька, вже пішла від нас і мама,
Давно їх душі вознеслися до небес
В обійсті пустка поселилася з вітрами.
Але його ще сторожує вірний пес.
Барбос старий вже, бо ж собачий вік короткий,
І вже на очі трохи став недобачать.
Без хазяїв був сам, як палець одинокий,
Його сусідка узялася доглядать.
Та з двору йти Барбос нікуди не збирався,
Як дід старий на сонці боки свої грів.
Село лягало спати – він же не вкладався –
До неба писок піднімав і тоскно вив!
Після розлуки, після довгої тяжкої
У двір батькІвський тихо увійшла я знов –
Мені назустріч вже ходою нетвердою
Старий, сліпий собака ледве-ледве йшов.
Присіла, вІн лизнув лице моє гаряче
Від хвилювання вже ні слова не сказать.
І раптом збігла по щоці його собачій
Й мені на руку капнула гірка сльоза.
.....................................................
Собаки плачуть, ви повірте, люди, плачуть!
Їх сльози котяться, великі, мов горох…
Собака ждатиме і вам усе пробачить,
Бо ви для неї Друг і Цар і Бог!
Олена Бондар (Бондаренко)
дуже чутливо написали!
Це, правда, що собака - вірний друг. Він не забуде, він не зрадить.
Собака ждатиме і вам усе пробачить
Бо ви для неї Друг і Цар і Бог!
Тема друзей наших младших всегда больнее воспринимается нежели человеческая.....от прочитанного Вашего стиха как-то тяжело стало на душе и обидно. Сильно с глубоким смыслом.
Простите, Сергей, что Вас расстроила. Но всякие ситуации бывают. Самому бывает некуда деться, не то что с собакой. Но эта история - реальная. Долго не могла после смерти родителей приехать и зайти во двор...
