Сонце ще ледь виглядало з-за горизонту, та безтурботні промінці вже весело вигравали на обличчях прозорих краплин. Вітер підхопив радісну пісню пробудження і заплутав струни-промінці у гіллі поодиноких дерев. Дощ все бадьоріше відбивав ритм, розбиваючи краплини об грунт. Від надмірної вологи сира земля перетворилася на бридку масу, куди повільно занурювалися руки і обличчя.
Він прокинувся не так від теплого таночку промінчика на щоці, чи холодного поцілунку дощу, навіть не від того, що могила – місце ночівлі – розм’якла і повільно всмоктувала; як від нестримного бажання голосно кричати: з розпачу, від болю, від безвиході…Тут, саме на цьому місці, схоронена під тоннами землі, лежить вона.., його мрія і надія. Прибиті дощем живі квіти ще розповсюджували свій аромат, змішавшись із вранішньою свіжістю, між ними - строкаті стрічки зі словами співчуття. З фотокартки бездонні очі дивилися на цей світ, а щира, по-дитячому грайлива усмішка випромінювала тепло і любов. На свіжо пофарбованому і щойно встановленому хрестику, ніби вогнем випалене її ім’я. Резніченко Алевтина Миколаївна.
Його затуманений розум відмовлявся повірити, а, переповнені слізьми, очі не могли відвестися від посмішки на фото. Тому його погляд не відразу помітив, сховану за пеленою дощу, темну постать, що припадала до сусідньої так само свіжої могили. Дівчина, здавалося, потонула в своєму горі і не помічала нічого, що діється навкруги. Влад обережно підійшов, щоб не злякати й так досить сполошену постать. Обличчя дівчини підвелося і в смарагдових очах відбився сонячний промінчик, який перескочив на Влада, пронизавши серце невимовним щемом. Пульс пришвидшився, а, раптово відкрившись, рот не міг видати жодного звуку. На нього дивилася вона, його люба Тінка. Не стримуючи почуттів, вони кинулися один до одного в обійми. Немов мара, вона пройшла крізь нього, холодна, залишивши дріж і острах. Тінка знесилена впала знов коло могили, її тендітне тіло здригалося, ридала. «Значить, це правда! А я, певно, збожеволіла», - ледь промовила вона, вказуючи тоненьким пальчиком на хрест. «Садовський Владислав Олегович!? Я?..» - він повільно опустився на землю.
Дощ припинився. Ласкаве сонечко пестило щойно вмиту землю. По кладовищу розносився запах розм’яклої землі і пахощі квітів зі свіжих могил – Його і Її. А між могилами – стомлені життям і смертю, дві загублені душі – Він і Вона.
ID:
355754
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.08.2012 09:02:11
© дата внесення змiн: 07.08.2012 09:02:11
автор: Таня Красельникова
Вкажіть причину вашої скарги
|
