Іронічна посмішка на лиці, коли чуєш від людини «я тебе кохаю» . Нестерпна туга, коли йдеш по вулиці і розумієш, що нікого вже не залишилось. Але це не та туга від якої хочеться напитися або померти. Ні, це зовсім інша справа. Це дивне відчуття називається самотністю у найкращому з її проявів. Це відчуття безмірної радості, це відчуття впевненості, це відчуття свободи… Ти радієш тому, що на вулиці так багато людей, що асфальт плавиться від коліс навіть у найхолоднішу зиму, що нікому до тебе немає ніякого діла. Ідеш собі по вулиці і думаєш про своє. Починає навіть здаватися, що ти живеш: з’являється сенс буття, радість, прогулянки з друзями стають дедалі веселішими, тобі хочеться щось робити, творити, а найголовніше - жити. Холодним зимовим вечором, йдучи по вулиці, хочеш скоріше дістатися додому, заварити гарячий чай і всістися переглядати фільми. І не важливо який саме це буде фільм: драма, комедія, жахи – байдуже. Головне, що ти підтримуєш той настрій який тримається вже цілий місяць. Здається, з початку зими, а може трохи раніше, вже не пам’ятаєш. Попереду найулюбленіші свята. Місто увінчане різними гірляндами, всі в передчутті чогось яскравого, феєричного, захоплюючого, безмежного, невідомого… Але чому так? Здається нічого не трапилось, просто сніг випав і люди якось подобрішали. Так мало треба нам, щоб відчути радість, всього декілька сніжних днів: побігати у завірюхах, покидатися сніжками, зліпити сніговита або просто, неначе маленькі діти, повалятися у снігу і зробити «ангела». Так мало нам потрібно, так мало…
ID:
352545
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.07.2012 00:39:49
© дата внесення змiн: 24.07.2012 00:39:49
автор: IseeU
Вкажіть причину вашої скарги
|