Білі люди
Повз мене проходять люди. Вони всі у білому: білі пишні плаття на жінках та білі смокінги у чоловіків. І такі вони чисті, такі величні, що, здається, ти не маєш права доторкнутись до цієї їх величності, навіть твій погляд не має права бути зверненим до їх образів. Всі вони, немов кудись поспішають. Я, звичайно, не впевнений, що поспішають, але вид у них заклопотаний. Тонкі, безпристрасні вуста міцно притулились одне до одного, як магнітом, правильні риси обличчя, немов підкреслюють те, що ці люди вищі за всіх інших, а очі, такі великі дивні очі можуть бути лише у людей добрих, з чистим серцем, у яких за милю відчувається тепло, ще навіть не зустрівшись поглядом із ними ти вже маєш відчувати наближення якогось чуда, але ці очі, вони зрадливі, брехливі, мовчазні та холодні. У них ти почуваєш лише порожнечу, дикий холод, який обпікає тіло, наче пекельний вогонь, краплі цього холоду достатньо, щоб відчути справжню муку після якої втрачаєш будь-яке бажання жити.
А я сиджу тут, просто посеред дороги і вони проходять повз мене. Я весь у чорному, в обідраному лахмітті сиджу серед цих світлих, білих людей і просто дивлюся на них, намагаюсь розгадати їхню суть, проте не можу. Не можу! Так ясно палає сонце, але мені чомусь холодно. Мені холодно на цій розтриклятій білій вулиці, серед цих білих, неймовірно холодних, байдужих людей. Їх холод скував усе моє тіло. Я вже не можу терпіти цього. Я підіймаюся, стаю, мало не впавши, на ноги просто навпроти ідучого до мене білого чоловіка. Лице його серйозне, все ті ж тонкі вуста, все ті ж холодні очі, він йде на мене впевнено, ритм його важких, сильних кроків ехом відбивається у моїй голові. Для мене зараз існують лише він та моя несмілива, тиха, хитава постать. Я намагаюся зробити серйозний, можливо навіть злий погляд і, коли він опиняється за декілька кроків від мене, з усієї сили кричу: «Стій!». Я відчуваю як надриваються мої голосові зв’язки, у цей крик я вкладаю усю свою силу, увесь свій напір та емоції, проте ця людина не зупиняється, чоловік продовжує йти просто на мене. Він іде й проходить просто крізь мене, його постать на якусь долю секунди розпливається, утворюючи маленьку хмарку навколо мене, і в цю ж мить я відчуваю, як дикий біль пробиває моє тіло, надриваючи нейрони, наче сотні гострих голок, біль пробиває мій мозок. На якусь хвилю все навколо мене темнішає і серед цієї темряви я бачу мертвих людей, плачучих жінок, бачу темні розбиті вщент вулиці, по яких бродять злі собаки. Ці собаки шукають тіла мертвих людей, а знайшовши, ховають їх у пащі темних, як глибини океані, будинків. А далі знову світло… Яскраве сонячне проміння звужує мої зіниці. Я падаю на коліна, обпершись лівою рукою на білий, наче сніг асфальт. Я переляканий, мій погляд безмовно втуплений в землю. Я навіть не можу заплакати, хоча у серці зараз шумлять хвилі солоного, буйного моря, якому шкода цих нещасних людей, які загинули в закутках душі цього білого чоловіка. Страх не дає цього зробити… Я прикладаю усі свої останні сили, щоб повернути погляд у сторону цього білого чоловіка. Я бачу його рівну, міцну спину з не дуже широкими плечима, бачу, як він все так само впевнено та важко крокує по цій білій, сліпучій вулиці та зникає у темряві того далекого світла, що існує десь у кінці цієї вічної вулиці.
Я розплющую очі та бачу над своєю головою блакитне небо, теплі сонячні промені пестять мою шкіру, а прохолодний вітерець лагідно обвиває моє лице. Я піднімаю спину з шовкової, зеленої трави широкого лану, обпираюсь однією рукою об землю, а іншу кладу на напівзігнуте коліно. Мій погляд серйозний, стурбований, брови нахмурені, а губи ледь притулилися одна до одної. Вдихнувши свіжого повітря, я почуваю якусь легкість, проте лише на декілька секунд. Мою голову полонить одне нав’язливе питання: «То хто ж все-таки ці білі люди?».
ID:
352078
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.07.2012 01:03:31
© дата внесення змiн: 22.07.2012 01:03:31
автор: IseeU
Вкажіть причину вашої скарги
|
